— Синку, — Олена підійшла до хлопчика, обняла, потім взяла за руку й підвела до ліжечка. — Ось твоя сестричка. Поглянь, яка лялечка.
Іван вчепився за материну руку, подивився на маленьке зморщене личко немовляти й голосно заплакав:
— Я не хочу такої. Вона мала й негарна. Віднеси її назад — я ж у тебе вже є.
— Дурненький ти, — погладила його Олена по голові. — Через рік вона тебе за чуба смикатиме, а потім буде бігати, що й не здоженеш. Жалій її, синок, бо ти старший брат, мусиш захищати й не кривдити.
Але Іван насупився, відійшов і дістав із ящика свої іграшки. Тільки коли мати розповила дівчинку, щоб поміняти мокрі пелюшки, зацікавлено став збоку. Потім попросив:
— Мамо, дай я її потримаю.
Олена поклала немовля йому на руки, він завмер і так стояв, поки мати не забрала сестричку. Деякий час дивився, як дитина спить, і запитав:
— А вона знає, що я її брат?
— Ні, ще не знає, — посміхнулася Олена. — Але скоро узнає.
Приїхала Наталка з села. Довго і мовчки стояла біля дитячого ліжка, потім сіла на стілець, затулила обличчя руками й заплакала.
— Де він узявся на нашу голову? Жила собі, й добре було. А тепер знову лупай очима перед людьми, знову стидайся по селу пройти.
— Мамо, — Олена сіла біля Наталки, відняла від обличчя руки. — Мамо, не плачте. Буду якось жити. Я, мамо, не пропаду, — умовляла матір, а сама ледве стримувала сльози.
Наталка зняла зі спинки дитячого ліжка пелюшку, витерла обличчя.
— Батько казав, щоб я тебе з дітьми додому забрала. Нічого жити по чужих кутках. Уже нажилася у цьому Києві. Вчилася, вчилась, а тепер наче остання яка. Лаштуйся додому.
Олена мовчала, потім підвелася, взяла маленьку доньку на руки.
— Ще мені документи на неї потрібно оформити. І не поїду я, мамо, додому. Мушу пошукати себе в іншому місці.
— Як це? — не зрозуміла Наталка. — У чужі люди з оцією крихіткою?
— У чужі, мамо. До вас я завжди зможу вернутися, якщо у мене не вистачить ні сили, ні розуму прожити самій.
— І куди ж це ти надумала їхати? — злякалася мати. — У які світи?
— Які там світи, — посміхнулася Олена. — Буду проситися десь на роботу у свою область. Оце і всі мої світи.
— А як же ми з батьком? — не здавалася Наталка. — Ми отако й будемо виглядати тебе в усі вікна до самої смерті?
— Не одну мене, а ось Івана і Марійку.
— Марійку? То ти вже й ім’я дала? — Наталка зазирнула в личко немовляти. — А як же тато — не йде на доню подивитися? — І сама відповіла: — Не йде. Щоб він так по світу ходив…
— Мамо! — обірвала її Олена.
— Не мамкай. Як мені важко дивитися на цих дітей, а у них, таких клятих батьків, душа й не теленькне. Ну, нічого, — трохи заспокоїлася, — Бог із ними, як вони такі.
Другого дня Олена залишила дітей на матір, а сама пішла до районного РАЦСу взяти на доньку свідоцтво про народження. Декілька зупинок проїхала тролейбусом, потім вийшла. По дорозі купила собі темно-червоні троянди, які дуже любила. Подумала про те, що у її житті сьогоднішній день — свято, адже Марія стане повноправною громадянкою. Прізвище доньці вирішила дати своє, щоб коли підростуть з Іваном, то не чужинилися через таку різницю. У РАЦСі сказала, що хоче оформити дитину як мати-одиначка. Привітна жінка з карими уважними очима взяла в Олени документи, якийсь час вивчала. Потім подала назад.
— Ми не можемо так оформити вашу дитину, бо вона народжена у шлюбі.
— Але ж ми розлучені, — здивувалася Олена.
— Так, розлучені, — підтвердила жінка, — та дитина, народжена навіть через одинадцять місяців після розлучення, вважається шлюбною, а ваша — тим більше.
— Як же мені бути? — розгубилася Олена.
— Приходьте разом із батьком дівчинки, і ми її зареєструємо, як положено.
— З батьком? — перепитала, мало не з відчаєм у голосі. — Але ж… — Деякий час мовчки сиділа біля столу й дивилася на телефон, потім наважилася. — Можна від вас зателефонувати?
— Будь ласка, — жінка підсунула їй телефонний апарат.
Хвилюючись, Олена набрала робочий номер Володимира. Привіталася, потім неголосно промовила:
— Я дзвоню тобі з РАЦСу. Приїдь, будь ласка, бо без тебе не можна зареєструвати дитину.
По той бік проводу мовчали. Вона вже подумала, що роз’єдналися телефони, й хотіла передзвонити заново, коли почула глухе й вороже:
— У мене поки що немає дітей, а твої мені не цікаві. І більше не дзвони.
— Як це? — промовила пошепки, коли у трубці почулося часте пілікання. Широко розкритими очима глянула на працівницю РАЦСу, що сиділа навпроти за столом. Підвелася зі стільця, але хитнулася.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу