Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Добре, що здогадуєшся, — комендантша співчутливо глянула на Олену. — Твої «доброзичливці» хочуть, щоб я тебе виселила за двадцять чотири години. Не самі вони про це мені сказали, а директор заводу. Видно, добре постаралися. У тебе є куди дітися?

— Немає. Хіба до батьків, — відповіла і злякалася самої думки, що з’явиться у село з новим соромом, невдахою, нездатною утвердитися у цьому житті.

— А той твій?..

— Уже розлучилися, — сказала так, мовби йшлося не про неї, а про когось іншого.

— Що ж мені з тобою робити? — комендантші не дуже хотілося виселяти Олену, яка працювала старанно, ні на що не нарікала. Мовчки розписувалася за гроші під чужим прізвищем і навіть не рахувала. Анастасія Гнатівна ставилася до Олени з незрозумілою їй самій теплотою. Скільки в гуртожитку жінок і молодих дівчат, та в Олені було щось таке, що змушувало суворе серце лагіднішати навіть тоді, коли та попадала їй під «гарячу руку». — А ти не знаєш?

Олена тільки заперечливо похитала головою, потім стисла долонями скроні й опустила голову.

— Не панікуй, — жінка торкнула її за плече. — Тиждень якось відбрешуся, а там видно буде. Ну, чого ти, наче придуріла! — гримнула на Олену. — Отак і даси себе з’їсти якійсь сволоті. У тебе ж он дитина. Чи ти справді така селючка забита, чи прикидаєшся? Так наче ж диплома про вищу освіту маєш.

Олена підвела голову, сумно посміхнулася:

— Селючка. Тут, у Києві я перетворилася на забиту селючку. Тепер ось не знаю, куди себе діти. Чуєте, Гнатівно, а як через тиждень змусять вас мене вигнати?

— Тоді поїдеш додому, раз не можеш за себе постояти.

— Ні, — Олена заперечливо хитнула головою. — Додому я не поїду.

Іван попросився спати, й Олена розстелила йому ліжко.

— Гарний хлопчик, — похвалила комендантша, коли той заліз під ковдру і слухняно повернувся до стіни.

— Гарний, — повторила за нею Олена.

— І не жалко йому?

— Кому?

— Та твоєму ж…

— Він не його батько, — промовила так, немов у цю мить зраділа, що Володимир не батько Івану.

— Он воно що? — гостя зацікавлено подивилася на Олену. — А як же батько?

Олена здвигнула плечима:

— Я не знаю, хто його батько.

— Таке скажеш, — Гнатівна зніяковіла. — У тебе що їх — ціла рота була?

— У мене нікого не було, — Олена подивилася на сплячого хлопчика й несподівано для себе промовила: — Я його усиновила.

— Це ж як? — не повірила Анастасія Гнатівна. — Ти ж тоді ще дівчам була незаміжнім — хіба не так?

— А, — махнула рукою Олена, — довго розповідати.

Комендантша підхопилася зі стільця і мало не вибігла з кімнати. Через кілька хвилин повернулася, поставила на стіл пляшку горілки:

— Закуску давай твою, бо у мене в холодильнику так пусто, що й миша повісилася з голоду.

Побачила, як Олена знітилася, глянувши на пляшку.

— Чого ти — наче перший день на світі живеш? Посидимо удвох, поговоримо. Нам тепер ніхто не допоможе, як самі собі не допоможемо, а може, щось та й придумаємо.

Відкрила пляшку, пошукала склянки. Олена приготувала закуску.

— Сідай уже, — запросила її Гнатівна до столу, мовби то не вона, а сама Олена була у неї в гостях.

Випили по чарці й стали мовчки їсти, ніби дуже зголодніли.

— Розповідай, Олено, — обізвалася комендантша після другої чарки. — Мене не бійся, я — могила. — А потім напружено вслухалася у кожне слово, піддакувала, супила брови, обурюючись, і часто подивлялася на сплячого Івана. — То ти й батькам нічого не сказала? Треба було сказати, — осудливо похитала головою.

— Тепер уже пізно, — згоджувалася з нею Олена.

— І піжону своєму не розповіла? — посоловілими очима, у яких була не тільки відверта зацікавленість, а й співчуття, комендантша дивилася на Олену.

— Боялася. У колгосп на мене його батько написав анонімку — більше нікому. Такі люди здатні на все. Він і Любу знайде, щоб Івана відняти. Думаєте — ні? — запитливо глянула на Гнатівну.

— Правильно зробила. Вони такі, щоб спливти наверх, кого хочеш утоплять. А хлопчика жалко, хоча я б ніколи й не здогадалася, що він тобі не рідний. Це ж добре, що своїх іще немає.

— Ох! — зойкнула Олена. — Коли б то! Невже ви по мені нічого не бачите?

— Та, — розгубилася комендантша, — хіба я до тебе придивлялася? Вагітна? От пришелепкувата, і мовчить вона. Я тепер їм швидко пельки заткну. Тю-ю, дурна. Я б на твоєму місці не їх боялася, а зробила б так, щоб вони мене боялися. Не тільки б синочку, а і його батечку руки вкоротила, — жінка повеселішала, налила собі чарку. Олені сказала: — Тобі годі, а то доп’єшся. Треба було з цього й починати, а не панікувать. Чесне слово, я їм покажу тепер…