Валентина Мастєрова - Суча дочка

За кілька днів Олена стала схожою на хвору людину. Обличчя схудло, поблідло, під очима з’явилися темні кола. Прибирала в гуртожитку, ходила до магазину, готувала Іванові їсти, жила, як і раніше, та їй здавалося, що життя зупинилося. Зупинилося на тому дні, коли Володимир пішов до іншої жінки. Якої? Олені було однаково. Вона її не уявляла і не намагалася уявити. Годину за годиною чекала, що прокинеться від цього страшного сну і що ось-ось чоловік відчинить двері кімнати. Безсонними ночами відчувала його поруч, здавалося, чула, як він дихає, ходить. Не засинала, а падала у провалля, у якому деякий час спочивав її виснажений мозок. Але наставав ранок, порожній ранок, і схожий на вічність день. Так боляче кохають лише тоді, коли втрачають кохану людину Тоді наше почуття вибухає з незвичайною силою і розриває кожну клітину єства. Народжене у серці, воно і вмирає у серці, перетворивши на рану цю маленьку грудочку тіла, яка ще потім довго кровоточить, несподівано через десятки років озивається таким болем, мовби тільки вчора той біль народився в тобі.

Побачити, зустрітися ще раз, просто побути з ним поруч… Олена не витримала і подзвонила Володимиру на роботу. Переконувала себе, що має право на зустріч, адже носила під серцем його дитину і мусила розповісти йому про це. Десь у глибині душі жевріла надія, що нове кохання чоловіка — лише тимчасове захоплення і що він отямиться й повернеться до неї. Вона б простила зраду — кохання прозріває лише тоді, коли його остудить час.

Відвела Івана до сусідів і спочатку ходила по кімнаті, марно намагаючись опанувати себе. Боялася, що в якусь хвилину не витримає і перетвориться на жебрачку, яка випрошує любов. Потім зупинилася біля вікна. Довго вдивлялася у ярмарок сіро-жовтих багатоповерхівок, аж поки не почула у коридорі знайомі кроки.

Він прийшов після роботи, як приходив завжди. Трохи невпевнено постукав у двері, прочинив, глянув на Олену, і роблено-веселе «привіт» застигло на вустах. Перед ним була тінь жінки, яку він знав. Захоплений новим почуттям, мало думав про неї. Розумів, що страждає, але ж не так. Вражений, шукав якісь слова і не знаходив, тільки промовив:

— Я прийшов.

Олена з силою стримувала сльози. Мовчки показала на стілець, а сама так і стояла біля вікна. Нарешті спитала, стримуючи зрадливе тремтіння в голосі:

— Ти у батьків живеш?

Він кивнув головою, пройшов і сів на стілець, як сідають чужі — ненадовго.

— А вона? — сльози таки виступили, і Володимир побачив ті сльози.

— Не муч себе, — озвався винувато. — Тобі б краще було поїхати звідси.

— Куди? Покажи мені те місце, де мене чекають із двома дітьми.

Ще більше зблідла і важко обперлася рукою об підвіконня, немов боялася упасти.

— Чому з двома? Ти ще одного десь підібрала? — пожартував, намагаючись силувано посміхнутися.

— Не підібрала, — глянула йому в обличчя. — Ця дитина наша з тобою.

У кімнаті запала гнітюча мовчанка. Володимир дивився на Олену, й розгубленість поволі переростала в презирство, яке він і не намагався приховати.

— Не думав, що ти на таке здатна, — посміхнувся криво. — І тобі не соромно опускатися до мерзенного шантажу?

— Я не шантажую. — Сльози одна за одною потекли по обличчю. — Я кажу правду.

Володимир підхопився зі стільця, підійшов до Олени, потім ніби злякався чогось, відступив до столу.

— Ти не смієш, — промовив тихо. — Не смієш, чуєш. Ти хочеш знову мене захомутати, як тоді у своєму задрипаному селі? — у цю мить він ненавидів Олену. — Чуєш, забирайся з Києва, забирайся по-хорошому. — На його смаглявому обличчі проступали червоні плями. — Ти й так мені багато чого зіпсувала, більше у тебе не вийде.

Олені здалося, що вікно гойдається. Злякалася, що може впасти, і вже обома руками обіперлася на підвіконня. Але й підвіконня гойдалося. Її занудило. Володимир проступав нечітко, мов із туману, і слова не доходили до свідомості.

— Іди геть, — промовила тихо і так несподівано для чоловіка, що той спочатку й не зрозумів, що його виганяють. — Я дам тобі розлучення, хоч завтра.

Ще вона побачила його збентежений погляд, почула, як за ним м’яко, ніби нехотя, зачинилися двері. Але кроків у коридорі вже не чула. Від підвіконня поволі посунулася униз, опустилася на коліна й уткнулася в ліжко головою.

— Господи! — зойкнула подумки. — Навіщо тепер мені його дитина? Куди я з нею подінуся? Навіщо, Господи? Мені б померти разом із нею, щоб припинились оці муки.

Крізь туман свідомості почула, як тихенько рипнули двері. Підвела голову й побачила перед собою жінку: не стару й не молоду, у довгому полотняному одязі. На голові — дивний вінок. Жінка опустилася на коліна поруч із Оленою і, ніби крило, поклала їй на плече свою руку.