Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Здрастуй, тату, — обізвався син і до нього.

— Здоров, — відповів, не повертаючи від телевізора голови.

Син також присів на стілець неподалік батька.

— Я не хочу, — відмовився від обіду, яким намагалася нагодувати його мати.

— Ну, чого ж не хочеш? — та докірливо дивилася на свого старшого сина, який, на відміну від меншого, був у всьому поступливим, мало засмучував її хлопчачими витівками і от… утнув. Вона ніколи й подумки не вживала слова «одружився», а завжди говорила й думала про синове одруження як про непорозуміння, у якому звинувачувала тільки Олену. — Батько он купив торт «Київський», а я курку засмажила. Мабуть, уже й відвик від нормальної їжі.

— Ні, мамо, Олена непогано готує.

Мати при цих словах злякано глянула на чоловіка і швиденько вийшла на кухню.

— А як у тебе, тату, на роботі? — син намагався зав’язати з батьком розмову, відчуваючи при цьому себе приниженим, але відступати уже не хотів.

— Нормально.

Несподівано Аркадій Іванович підвівся і вимкнув телевізор.

— Ну, а ти як? — сів навпроти. — Ще не одумався?

Володимир нічого не відповів, тільки опустив голову. Зрозумів, що батько не поступиться, й пожалкував, що зіпсував собі вихідний. Хотів підвестися й піти, а натомість запитав:

— Навіщо ти так? Ти ж її зовсім не знаєш.

— Чому? — Аркадій Іванович закинув ногу на ногу, а руки склав на животі. — Я її бачив.

Володимир здивовано глянув йому в очі.

— Здається, я вас не знайомив.

— Наче це мені потрібно, — батько насмішкувато дивився на сина. — Мати он твоя просить інколи прогулятися до гуртожитку, хоча й дорогувата прогулянка, та на таксі ми поки що заробляємо, — промовив, хизуючись. — Бачили твою кралю, й не раз. Нічого особливого — жінка, як жінка, таких у Києві тисячі, й без причепів. А хлопець на неї зовсім не схожий. Мабуть, у свого батька вдався, — слово «свого» промовив із притиском і, не встиг Володимир щось відповісти, швидко перевів розмову на інше. — Читав твій останній матеріал — непогано, але по-дурному. Ти що, синок, у правдолюбці поліз? Не знаєш, чим це може обернутися не тільки для тебе, а й для мене? А я все життя горбом добивався того, що сьогодні маю. І не тільки горбом. Я знав, де треба було вкусити, а де лизнути. А ти ще у пір’я не вбився, а вже починаєш кукурікати. Проти кого кукурікаєш? Невже хочеш дописатися, щоб разом зі своєю… отією туалети чистить?

При цих батькових словах Володимир несподівано почервонів і опустив очі. Потім підвівся:

— Я піду, — промовив тихо до матері, що вийшла з кухні й стала у дверях.

— Да ти сядь, — зупинив його батько. — Ти ж не просто так прийшов.

Володимир відвів очі й стиха промовив:

— Скучив, от і прийшов. Ви теж он ходите коло гуртожитку…

— Наробив ти, синок, і собі, й нам, — заплакала вголос мати. — Треба слухатися батька — може, вона й хороша людина, тільки ж не пара тобі.

— Чого ти вищиш, як сучка в ступі, — розсердився на неї чоловік, — наче воно поможеться.

Дружина закліпала мокрими віями й злякано затихла, тільки витерла долонею на обличчі сліди від сліз. Аркадій Іванович підвівся і несподівано дістав пляшку колекційного вина та святкові кришталеві келихи. Сіли за стіл, і Володимир побачив, як батько з особливою гордістю розливає вино, немов збирається пити його за чиїсь успіхи. Не чекав від нього такого жесту і мовчки спостерігав.

— Ну, за тебе, синок, — промовив із робленим пафосом, — щоб ти не забував нас, батьків своїх.

Першим випив, за ним випила й дружина, тільки Володимир довго смакував. Вино було добрим, а материна їжа — смачною, як у дитинстві, коли приходив зі школи зголоднілий, наче те вовченя. По тілу покотилася легенька хвиля приємного тепла, відчув, що й на душі потепліло, ніби вино розтопило у ньому щось холодне й тривожне.

— Я тобі, синок, не ворог. — Аркадій Іванович знову наповнив келихи. — Думаєш, батько поганий, що дибки стає? Ні, батько добра тобі хоче. Хіба я оце для себе наживав? — повів рукою по кімнаті, де стояли дорогі меблі з кришталевим і фарфоровим начинням. — Для вас із Олегом старався, а не для чужих дітей.

Знову випили, й Володимир відчув, що трохи захмелів, та батько був тверезим, лише очі блищали, немов намазані розтопленим жиром.

— Хіба я проти, щоб ти оженився? Женися, раз так вийшло. Нехай буде й вона. Я прошу, — замовк, немов давав можливість сину оцінити сказане, глянув на дружину, яка дивилася на нього широко розкритими очима. — Да, нехай приходить і живе — місця у мене вистачить. Он кімната порожня. Переходьте. Тільки чужих дітей у хаті не треба. Чужі діти… — розвів руками, — рідними не стануть. Будете жити по-хорошому, там щось придумаємо — я не остання людина у Києві. Про себе, синок, подумай: рік-два — й ти заввідділом, тільки не треба лізти на рожон. Без тебе знайдеться кому критикувати й правду шукати, а ти краще про вишу партійну школу подумай. Я допоможу, аби твоє бажання. З вищою партійною не будеш ходити у рядових журналістах. Тільки не будь дурнем. У тебе такий батько, а ти… е-ех. Не забувай — партійні кадри вирішують усе, — легко ляснув долонею по столу, боячись перекинути вино. — І не обов’язково сидіти в газеті, можна й далі пролізти, тільки жити треба правильно.