Валентина Мастєрова - Суча дочка

Кілька днів вони жили, ніби чужі. Одного разу Володимир вийшов із редакції і відчув, як йому не хочеться сідати в метро і довго потім добиратися до гуртожитку, де на нього чекала дружина. І чи справді чекала? Адже замкнулася, мовчки подавала вечерю й сама не сідала до столу. Щось робила на кухні, де завжди було гамірно, і він туди майже ніколи не заходив, а то брала в руки книжку й читала, аж поки не лягали спати. Відвернувшись одне від одного, мовчки лежали у ліжку.

Кожен прислухався до своїх думок, до серця, яке суворо стукало у свідомість розчаруванням, спочатку легенько, потім — настирливіше. Володимира потягло додому. Тепер уже не такими образливими здавалися батькові слова, ставало жаль матері — та ледь не щодня дзвонила на роботу, умовляла повернутися, тільки «без селючки». Олена більше не була Польовою царівною. Він здивовано відчував, що жалкує за нею, тією, яку побачив серед квітів і моря колосків, незвичайною ще й тим, що це море було її творінням. У Києві вона йому здавалася звичайною жінкою, настільки звичайною, що Володимир соромився, коли хтось на роботі запитував: «Ну, як дружина?» Інколи хотілося, щоб час повернувся до їхньої першої зустрічі й Олена залишилася у пам’яті тільки згадкою про диво з квіткою дикого маку. Але час не повертався і не зупинявся, а невблаганно відраховував день за днем подружнього життя. І перша сварка розтанула, немов грозова хмара, яка не переросла у зливу, кинула кілька крапель і зникла за горизонтом. Та за нею насунулася друга, більша і загрозливіша. Кожного разу, коли приїжджали у село, Іван плакав і просив забрати його з собою. Олена чекала, що чоловік запропонує забрати хлопчика, але той мовчав. Тоді вона сама зайшла до коменданті й попросила ще одне ліжко, хоча б невеличке. «Хочу забрати сина», — відповіла, коли жінка запитала — навіщо?

І без того у тісній кімнаті стало ще тісніше, однак Олена раділа, адже поруч із Іваном життя набирало іншого забарвлення, хоча й клопіткого, але наповненого дитячою любов’ю, без якої життя часом здається прісним.

Одного вечора, коли Іван уже спав, а чоловік щось писав, Олена, трохи хвилюючись, підійшла до нього і сіла за столом навпроти.

— Ти щось хотіла? — підняв на неї очі Володимир.

— Іван тебе татком зве, — промовила притишеним голосом і глянула на сплячого сина.

— Ну й добре. Хіба я проти, — чоловік знову втупився у папери, що лежали перед ним.

— Розумієш… — голос Олени затремтів. — Я б хотіла… Він малий і ще не скоро дізнається, що ти не батько.

— Ну, й що? — незадоволено повів плечем Володимир, немов хотів відігнати від себе якусь думку.

— Ти міг би його усиновити, — Олені важко далися ці слова, адже з дня одруження чекала, що про усиновлення заговорить сам Володимир. Потім їй здалося, що чоловіку просто не спадало на думку, й вона заговорила першою. — Так багато хто робить.

Володимир поклав ручку, відсунув від себе недописаний матеріал. По його обличчю пробігла тінь, і він неголосно промовив:

— Але ж ти мені про цю дитину нічого не розповіла. Скільки я намагався поговорити з тобою, ти не хочеш розповісти елементарного — звідки взявся Іван у твоєму житті? Схоже, що батьки теж не знають правди. Олено, коли ти хочеш, щоб я його усиновив, розкажи мені все.

— Немає особливо чого розповідати — ця дитина моя, — промовила жінка з ноткою болю в голосі. — Дай ще трохи часу, тоді, можливо, я тобі розповім.

— А зараз мені не довіряєш, так, Оленко? — по обличчю Володимира ковзнула крива посмішка. — Але хочеш, щоб я взяв на себе батьківську відповідальність за хлопця. А ти знаєш, що це таке?

— Знаю. Я знаю, що це таке, — вона глянула йому в очі холодним поглядом. — І дуже жалкую, що затіяла цю розмову, — підвелася, роздягнулася і лягла у ліжко, відвернувшись обличчям до стіни.

— Олено, — Володимир пересів зі стільця на ліжко. — Не ображайся. Та я не хочу всиновити дитину якихось негідників, з якими у тебе невідомо які стосунки.

Олена нічого не відповіла. По її обличчю потекли сльози.

— Олено, — погукав її ще раз, але вона знову не обізвалася.

Тоді він підвівся і пішов дописувати матеріал.

Наступний день був, як інші, тільки Олена почала помічати те, чого не помічала раніше, — чоловік ніколи не грався з Іваном, ніколи ні про що не розпитував, хоча той кожного дня чекав його з роботи чи то на східцях гуртожитку, чи й зовсім біля входу. Інколи йшов аж до тролейбусної зупинки, коли Володимир затримувався на роботі, подовгу вдивлявся у людей, що виходили з тролейбусів. Олена сварила, наказувала не йти від гуртожитку, хлопчик обіцяв, та любов до тата була сильніша від материної заборони. Володимир інколи купував дешеві іграшки чи солодощі, й тоді щасливішої людини, ніж Іван, не було у цілому світі. Хлопчик міг подовгу стояти на одному місці й дивитися, як Володимир працює чи їсть, йому вистачало й того, що у нього був татко.