Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Значить, він маму любить, а мене — ні, — сказав уголос, коли в хаті зробилося тихо й порожньо.

Наталка лише глянула на нього й нічого не відповіла. Іван знову заплакав:

— Якби він мене любив, то забрав би з собою, а маму тут залишив.

— Годі вже рюмсати, — не витримала баба. — Такий великий, а киснеш, наче дощ набридливий. Заберуть і тебе, почекай трохи. — Але від цієї думки їй і самій захотілося плакати.

Перші дні Олена ні про що не думала, була настільки щасливою, що аж лякалася свого щастя. Поволі почала звикати до великого міста. Вдень залишалася сама, часто блукала вулицями Києва, намагалася відчути себе часточкою цього дива, витвореного людськими руками. Хотіла увібрати у себе його дух, злитися з ним, як зливалася душею з рідним селом. Читала об’яви, шукаючи для себе роботи, але всюди потрібна була київська прописка. Олену в гуртожиток не прописали й навіть не пообіцяли. Після великого навантаження роботою у колгоспі її нинішнє безробіття було надто обтяжливим — однієї любові виявилося мало, щоб заповнити нею все життя. Коли Володимир ішов на роботу, вона ловила себе на думці, що день починається з єдиним бажанням — аби швидше наступив вечір.

Одного разу до неї зайшла комендант гуртожитку літня повновида жінка із суворим обличчям, на якому різко виділялися чорні розкосі очі. Обвела кімнату поглядом, сіла на стілець, що стояв неподалік від столу. Олена трохи розгубилася, адже добре розуміла, що вона з чоловіком тут живе тільки з ласки цієї жінки. Не знала, чи запропонувати їй чаю, чи просто чекати, що скаже. Жінка трохи помовчала, потім запитала:

— Як тобі живеться у цих хоромах?

— Добре, уже звикаю, — Олена взяла стілець і теж сіла. — Але з роботою не виходить — прописки немає, — додала невесело.

— З пропискою я тобі не допоможу — сама розумієш, що ви тут живете нелегально, а ось із роботою — можу. Але не знаю, чи захочеш. У тебе яка спеціальність?

— Я ще не закінчила академію, але працювала агрономом.

— І все? Не густо. — Жінка хитнула головою, немов хотіла додати більшої ваги сказаному. — З такою професією в Києві навряд чи тобі поталанить десь влаштуватися, хіба у якийсь дослідницький інститут, але то… — безнадійно махнула рукою.

— Я ще прибиральницею в лікарні колись працювала, — промовила Олена, ніяковіючи, — хотіла заробити стаж, щоб вступити до медінституту.

— Це вже ближче до справи, хоча… — вона посміхнулася, — саме місце прибиральниці у нас звільнилося. На третьому поверсі.

— Прибиральниці? — у голосі Олени звучала розгубленість.

— Принизливо, чи не так? — комендантша насмішкувато глянула на молоду жінку. — Та ще й коли чоловік — журналіст і ти їхала сюди з рожевими мріями. А я тобі скажу так: знайдеш собі краще — за руки ніхто не триматиме. А там, дивись, як хочеш У мене знаєш, скільки бажаючих?

— А як же я влаштуюся без прописки? — Олена побачила, що обличчя у комендантші не таке вже й суворе, як здавалося з першого погляду.

— Тобі й не потрібно буде влаштовуватися. Оформимо на мою знайому. їй треба стаж, а тобі гроші. Так що недовго думай. Якісь дві години помиєш — і вільна. Я чула — у тебе дитина, повір мені — свій кусень хліба ніколи не зайвий.

Олена погодилася. Спочатку нічого не казала чоловікові. Як тільки той ішов на роботу, піднімалася на третій поверх і починала прибирати. Але Володимир скоро дізнався, і вони вперше посварилися.

— Ти розумієш, що ти робиш? — чоловік обурено ходив по кімнаті й кидав на Олену презирливі погляди. — Моя дружина за всіма прибирає. Невже тобі самій не гидко? — він аж скривився, уявивши, як Олена прибирає туалети. — Ти подумала про мене? Ти ж мене позориш. Чи тобі наплювати на все?

— Але ж без прописки ніде на роботу не беруть. Думаєш, приємно тягати ганчірку по коридору? Та якщо немає іншого виходу… Це ж тимчасово.

— А що завтра зміниться? Із твоєю професією і прописка не поможе. Не могла щось інше вибрати.

В Олени на очах виступили сльози.

— Це вам отут, у столиці, можна вибирати, та ще й коли татусі впливові, а нам можна вибирати, та тільки з того, що від вас залишиться, — кинула з болем. — Думаєш, я одна ні з чим повернулася з Києва? Скільки моїх однокласників, які хотіли вчитися у вузах, залишилися без вищої освіти!

— То вони так хотіли, — кинув Володимир зневажливо. — І твої однокласники мене хвилюють менше за все. З роботи тобі доведеться звільнитися, якщо ти рахуєшся з моєю думкою.

— Я з твоєю думкою рахуюся і з роботи піду, — промовила дружина тихо. — Але тоді, коли у мене буде інша.