Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Там гора. — Хлопчику здалося, що лозину не діставатимуть, і він посміливішав, тільки скоса позирав на матір, бо та могла й без лозини вибити бубна.

— А де санки? — Олена суворо дивилася на хлопця, хоча самій хотілося посміхнутися з кумедного шибеника, який намагався уникнути покарання. Іван опустив голову. — Я тебе питаю чи кого?

— У копа-анці, — потяг хлопчик жалісливо.

— Утопив? — Наталка все ж полізла рукою під припічок.

— Трохи! — заревів Іван на всю хату, побачивши у бабиних руках лозину.

— Чого це ви наробили плачу, аж на вулиці чути? — До хати зайшов Микола, заніс дрова, які ще пахли свіжою хвоєю.

— Діду! — зрадів хлопчик і без штанців кинувся до нього.

Баба таки дістала лозиною по голому заденяті, але тільки зачепила, бо малюк сховався за діда.

— Ви вже тільки що за лозину хапаєтесь, — дорікнув Микола обом.

— Так він же санки утопив, — Наталка невдоволено глянула на чоловіка. — Просилося його — не лізь туди…

— Добре, що сам не втопився, — перебив її чоловік.

Увечері, перед тим як лягати спати, Олена посадила Івана на ліжко й сама сіла, погладила сина по чорнявій голівці, легенько смикнула за вухо.

— Ти хоч завтра слухайся, коли татко приїде.

— Чий? — не зрозумів хлопчик.

— Твій.

У дитини широко розкрилися очі.

— Ти ж казала — у мене немає тата, — недовірливо глянув матері в обличчя.

— Тепер є. — Олена посміхнулася, обняла малюка й пригорнула.

Та Іван запручався, скочив із ліжка:

— А який він? Бабо! — закричав на всю хату. — Мій тато завтра приїде! — полопотів босими ногами в іншу кімнату.

Наталка й Микола тільки мовчки перезирнулися між собою, а хлопчик нетерпляче смикнув бабу за спідницю:

— Ти чула?

Довго не міг заснути.

— Мамо, а він тепер нікуди не поїде? — допитувався в Олени. Не встигала вона відповісти, як знову питав: — А де він так довго був? Мамо…

— Спи вже, а то тата завтра проспиш.

Хлопчик замовк і з головою заліз під ковдру. Вранці схопився, коли Наталка ще тільки розпалювала у печі.

— Приїхав?

— Горе ти моє, — баба підняла малюка на руки, притулила голівку до грудей і схлипнула.

— Чого ти, бабо? — здивувався хлопчик.

— Так ти ж он скоро від нас поїдеш, а ми з дідом самі залишимося.

— Не плач, бабо, — маленькою рукою погладив Наталку по голові. — Я і вас із дідом заберу.

Наталка посміхнулася крізь сльози й опустила дитину на підлогу. Іван постояв, потім взувся у дідові чоботи й пішов у сіни.

— Куди ти? — спинила його баба.

— Тата виглядати.

Володимир приїхав перед обідом. Іван першим угледів його і, як Олена не стримувала, вирвався й побіг назустріч.

— Татку! — закричав на всю вулицю. Підбіг, але кроків за два несміливо спинився.

— Ну, здрастуй, — Володимир поставив сумку на сніг і сам підійшов до Івана. — Здрастуй, ого, який ти вже великий, — підняв на руки, а хлопчик обхопив його за шию.

— Татку, — прошепотів у саме вухо. — Я так довго тебе виглядав.

Наталці майбутній зять сподобався відразу, а Микола більше мовчав, подовгу дивився на Володимира, той аж ніяковів під його уважним поглядом. Іван від нього не відходив і ображався, коли мати просила не набридати або йти погуляти на вулицю. У карих оченятах виступали сльози, хлопчик соромливо ховав очі, щоб татко не побачив і не подумав, що він плаче, як маленький.

Наступного дня Олена й Володимир пішли до сільської ради, щоб подати заяву про одруження. Секретар сільради Віра Максимівна, ще молода жінка з привітним обличчям, запросила їх сісти. Новина летіла попереду, і все село вже знало, що Олена виходить заміж.

— Будете весілля справляти чи як? — запитала Віра Максимівна, шукаючи зразок заяви.

— Ні, — Олена зніяковіла. — Розпишемося, і все. Скільки нам місяців потрібно чекати?

— Та як таке діло, то й… не потрібно чекати. Паспорти у вас із собою? Пишіть заяву.

Коли вони написали, уважно перечитала.

— Ви добре обдумали? — спитала обох, але дивилася на Володимира.

— Так, — відповів наречений за себе й за Олену.

— Тоді давайте ваші паспорти.

Поставила штампи, зробила записи й виписала посвідчення про укладення шлюбу. Встала зі стільця, привітала. Володимиру потисла руку, Оленку ж обняла й поцілувала.

— Ти заслужила щастя, — промовила, несподівано розхвилювавшись. — Будьте обоє щасливі.

Молодята й собі настільки розхвилювалися, що дорогою не знали, про що говорити: кидали одне на одного здивовані й щасливі погляди. Зайшли до хати, Олена стала біля дверей.