Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Привітайте нас, мамо, — промовила до Наталки.

— Ще рано вітати. Чого ви постали у порозі? — мати й батько заради зятя не пішли на роботу.

— Ні, мамо, не рано, — донька дістала з маленької сумочки паспорти. — Ми вже одружені.

— Як це? — Наталка глянула на штамп в Олениному паспорті, руки у неї дрібно-дрібно затремтіли. — Миколо! — гукнула чоловіка з подвір’я. — Іди сюди, батьку. — А у самої по обличчю покотилися сльози. Вона відвернулася, витерла їх долонею, потім зняла на покуті ікону.

Зайшов Микола.

— Іди до мене, стань поруч, — попросила його схвильована дружина. — А ви, діти мої, опустіться на коліна. — Олена й Володимир слухняно опустилися перед батьками. — Благословляємо вас… — голос у Наталки зірвався, й Олена відчула, як і в неї зарізало в очах. Але то були сльози щастя.

До Києва Володимир поїхав сам. Домовилися, що він спершу знайде квартиру, а потім забере Олену. Та квартири без господарів здавалися мало, а ті, що здавалися, були дуже дорогі. Ще вчора упевнений у своєму рішенні, тепер жалкував, що спочатку не вирішив питання з житлом. У батьків розкішна трикімнатна квартира, але не могло бути й мови, щоб привести туди Олену. Разом із Володимиром жив менший брат, який працював із батьком на заводі й зі старшим братом спілкувався мало. Коли Володимир збирав у кімнаті свої речі, той запитав насмішкувато:

— Вона у тебе хто — свинарка чи доярка? Мати каже, у неї байстрюк від якогось колгоспного бугая.

Володимир зблід, хотів ударити брата, але тільки штовхнув його на диван. Той швидко схопився на ноги:

— Зараз як умажу, то й із сьомого поверх вилетиш! — замахнувся, та Володимир перехопив його руку.

— Яка ж ти сволота, братику, — промовив тихо, — а ще хочеш до медінституту вступати, людей лікувать. У тебе жодної клепки в голові.

— Тю-тю-тю. Які ми правильні стали, — закривлявся перед ним юнак. — Із клепками, а влізли у колгоспне лайно. А в медицинському я буду наступного року точно — батько вже про все домовився. Так що не дуже дери кирпу, ще побачимо, хто з нас буде вище.

— Ти точно високо залізеш, особливо коли батько буде знизу підпихати, — кинув йому зневажливо Володимир.

— А що тут поганого? — мати підслуховувала під дверима, потім не витримала, зайшла до кімнати. — І тебе б підпихнув, аби не зв’язався з тією повією.

— Вона, мамо, не повія, — промовив син із притиском. — Вона — моя дружина.

— Аркадій! — гукнула мати до батька, що сидів у залі й не хотів розмовляти з сином, який збирався йти. — Послухай, що він каже.

— Що він хорошого може сказати? — батько таки зайшов до кімнати.

— Каже, що вже розписався з тою… — хапала ротом повітря дружина.

— Покажи паспорт, — батько дивився на сина, немов на ворога.

— Не покажу. — Володимир зібрав речі й закрив чемодан. — Але я справді одружився з жінкою, яку люблю. Що іще?

Аркадій Петрович розгублено глянув на дружину, його смугляве обличчя поволі вкривалося червоними плямами.

— Тоді — геть із мого дому! — крикнув на всю квартиру і вказав рукою на двері.

— Запізнилися, — син криво посміхнувся, — я вже й так іду.

Через кілька днів друзі допомогли йому влаштуватися у гуртожиток, де він згодом домовився про окрему кімнату. Зателефонував Олені, сказав, що приїде за нею. Олена хоча й знала, що скоро доведеться їхати з села, все ж розгубилася і замість радості відчувала несподівану тугу. Принесла у контору заяву на звільнення, віддала голові.

— Я так і знав, що цим закінчиться, — промовив той невесело. — Ростиш вас, ростиш, а ви… ех, — махнув рукою, підписав заяву. — І де він узявся на нашу голову? Із тебе б спеціаліст вийшов — пошукати треба. І хату б власну через рік мала, таку, як дзвін. Будеш тепер ходити по чужих кутках у тому Києві.

Мати часто зітхала, а хлопчик притих, і годинами його не було чути. Олена чекала приїзду чоловіка. Чомусь здавалося, що її кохання наснилося і що реальні тільки син, село й земля, яка не хотіла її відпускати. Олена відчувала. Так відчувала, що часом здавалося: чує у собі її голос. Тоді вона сідала на мотоцикла, який ніби теж розумів зміни у своїй долі й то не заводився, а то рвався з місця на великій швидкості.

— Розбитися хочеш чи застудитися? — дорікала мати. — Хто тепер на мотоциклі їздить?

Івана вирішили забрати пізніше, коли обживуться й Олена знайде роботу. Хлопчик довго плакав і мав найнещасніший у світі вигляд, особливо коли всі речі були запаковані й такий довгожданий татко пішов до автобуса без нього. Не радів ні цукеркам, ні новим іграшкам.