Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Годі, а то й справді з’їси.

Випите вино ще більше запаморочило голову. Олена розуміла, що усамітнення в цій квартирі закінчиться не тільки поцілунками, й боялася. Захмеліла від вина і кохання, вона все ж не могла не думати, що Володимир — перший чоловік у її житті. Але ж Іван? Невже потрібно буде щось пояснювати?

— Про що ти думаєш? — юнак узяв дівочі руки у свої долоні, зазирнув їй в очі. Оленка почервоніла, відвела погляд, немов боялася, що він прочитає думки. — Не хочеш казати? Але ж ти думаєш про мене? Оленко, кохана, скажи, що ти думаєш про мене, а не про когось іншого. — Замість ніжності в голосі несподівано прозвучали нотки ревнощів.

Олена посміхнулася:

— Про тебе. Я думаю тільки про тебе.

Вона мріяла про таку любов. Зневірювалася й часто подовгу лежала без сну, з болючим відчуттям самотності. Й тепер молоде дівоче тіло, що не знало любовної жаги і пристрасті, спалахнуло гарячою хвилею, відгукуючись на кожний поцілунок, кожний дотик.

Довго не розплющувала очей. Лежала і вслухалася у себе, аж поки не почула несміливе:

— Чому ти мені нічого не сказала?

Вона не знала, що відповісти, ще міцніше стулила повіки, та Володимир підвівся на лікоть і нахилився над її обличчям, легенько торкнувся губ, провів гарячими пальцями по чолу, заплющених очах.

— Царівно ти моя польова, я люблю тебе, а ти соромишся своєї чистоти. Я не… — Він замовк і жадібно припав до її вуст.

Вечоріло. Молода жінка підвелася на ліжку, хотіла встати, але гарячі руки обхопили її:

— Не пущу. Я тебе нікуди не відпущу від себе. Не йди. Оленко, не йди. Будь моєю… Не тільки сьогодні.

Вона поїхала додому наступного дня, а Володимир сказав батькам, що хоче одружитися.

— Не рано? — батько сидів перед телевізором, а мати неподалік — у м’якому кріслі — й гортала журнал. — Торік лише з університету, про кар’єру треба думати, а не про одруження.

— Що ти кажеш? — мати докірливо подивилася на батька. — Хоч би розпитав спочатку — хто вона і що за людина? Одне другому не завадить, а може, ще й допоможе. Хто вона, синок? Звідки — киянка?

— Ні, мамо, — Володимир сів навпроти матері. — Може, я трохи тебе розчарую…

Мати голосила на всю хату, а батько нервово ходив по кімнаті.

— Я не допущу такого. Знай, не допущу. Поріг мого дому не переступить те бидло. — Зупинився перед сином, втупився у нього очима.

— Ти подумав про нас із матір’ю? Я що, на роботі жили рву, кожному чортові догоджаю — для себе? А ти знаєш, як на тебе дивитимуться твої колеги? Я тебе в університет упхнув хіба для того, щоб ти потім голову втопив у багнюці? Ні, я не допущу. Ти забув, що ти член партії, і я завтра подзвоню у партком. Чого ти мовчиш? Думаєш, я жартую?

— Робіть, що хочете, — Володимир підвівся й пішов до своєї кімнати. — А я йду з дому. І дружину, тату, буду вибирати собі сам, а не ти й партком.

— Сопляк! — крикнув батько. — Писни мені ще щось подібне, я тебе сам у порошок зітру. Іди, йди, — гукав услід, коли за сином зачинилися двері, — ти ще до батька на колінах приповзеш!

Жнива давно закінчилися, але з райкому майже щодня йшли указівки — план вимагав здати все, що зібрали на полях. Данило Павлович повертався з району злий на весь світ. «Знову буде, хоч сам лягай худобі в ясла. Не дам, — вирішив для себе ще тоді, коли отримав телефонограму — негайно приїхати до райкому партії. — Нехай викручують руки, але більше не вивезу з колгоспу й тонни». Мовчав у приймальні, мовчки зайшов до кабінету першого. Був не сам — із інших колгоспів теж приїхали керівники, такі ж похмурі і злі.

Нараз його думки обірвалися. На стерні, де вже зібрали жито, стояла заскиртована солома. Крізь ще негусті вечірні сутінки Данило Павлович побачив, як кілька копичок сунулися від стогу в бік села. Він звернув із дороги й поїхав по полю. Жінки покидали в’язки з плечей, важко дихаючи, перелякані стояли посеред поля. Маринка Цвірина стріляла на голову злими чорними очима, а стара Пріся Сотничка заплакала вголос. Данило Павлович нічого не сказав, повернувся й пішов до машини. А вранці викликав Олену і наказав, щоб прийшли всі чотири жінки, що вчора крали солому. Жінки прийшли, боязко стояли у коридорі, мовчки переглядаючись між собою, їм було чути, як у кабінеті голова лаяв бригадиршу.

— Чого в тебе люди солому крадуть?!

— А що я їм зроблю? Може, мені ще й солому стерегти? — сердилася й собі Олена.

— Нащо її стерегти? — Данило Павлович докірливо подивився на дівчину. — Я думав, ти розумніша. Щоб я цього більше не бачив. Клич жінок у кабінет.