Валентина Мастєрова - Суча дочка

Олена відчинила двері, сказала, щоб заходили. Ті несміливо, одна за одною, зайшли й стали біля дверей.

— Сідайте, — кивнув голова на стільці, що стояли під стіною. — А ти, Олено Миколаївно, поклич головного бухгалтера.

Жінки сиділи рядочком, поскладавши натруджені руки на коліна. Раз викликає бухгалтера, та ще й головного, значить, оштрафує, думала кожна, і складочки в куточках вуст гірко опускалися. Данило Павлович по черзі глянув на одну, на другу — перед ним сиділо четверо вдів. У Прісі чоловік з війни не прийшов, у моложавої на вигляд Вусті Колодочки тільки й того, що прийшов у сорок шостому на милицях. Два роки пожив, дитину нажив та й помер. У Маринки недавно розбився на мотоциклі, а Тетяна Білочка й досі ходить у чорній хустині, хоча вже роки минули, як поховала чоловіка. Важко зітхнув, перевів погляд на папери, що лежали на столі, але нічого не читав, тільки заховав туди винуваті очі. У двері зайшов головний бухгалтер, за ним — бригадирша. Жінки й зовсім розгубилися, а стара Сотничка почала витирати очі краєчком темної хустки.

— Семеновичу, почім солома у нас? — запитав бухгалтера, як тільки той переступив поріг кабінету.

— Так ціна різна… — бухгалтер глянув на жінок, потім — на свого керівника, що сидів темний, як ніч. — Самі ж знаєте, для колгоспників — одна, а для…

— Яка найнижча? — перебив його голова.

— Півтора карбованця за центнер.

Уже пенсійного віку бухгалтер намагався зрозуміти, куди гне Данило Павлович.

— Так, оцим жінкам, — кивнув той на стільці, де сиділи вдови, — випиши по три центнери кожній, — подумав трохи, — по карбованцю, а то ще урвуться, кравши. А так, може, ще котра й дитя приведе.

Жінки не відійшли від переляку й не посміхнулися на жарт, бо знали, що за крадіжки голова не попускав нікому. Тільки Маринка задиристо повела очима й підштовхнула до дверей Тетяну, яка хотіла чи щось сказати, чи спитати, але подруга їй не дала.

— Дають — бери, а б’ють — тікай, — промовила за дверима неголосно. — Дивак наш Данило, ніколи не знаєш, що у нього на думці. І правда, від таких в’язок можна урватися.

У кабінеті голова зупинив Олену, яка теж хотіла йти.

— Ти поки що сядь. На ось, почитай, — і подав їй списаний аркуш паперу.

— Що це? — Олена взяла, глянула на незнайомий почерк.

— Що, що? Анонімка, не знаєш що. Можеш не читати, але я думаю — для тебе краще буде, коли знатимеш.

Олена здивовано глянула на папір і почала читати. Там йшлося про те, що студентка-заочниця сільськогосподарської академії під час сесій займається не навчанням, а розпустою. Олена прочитала раз, вдруге, потім підвела на Данила Павловича повні сліз очі.

— Ти чого? — розсердився той.

— Мало життя било, що через якусь паскуду плачеш? Я міг би порвати й тобі не показувати, тільки ж мусиш знати, що хтось уже випустив пазурі, аби добряче пошкрябати. Хоча й анонімка, але ти подумай, чия то робота, бо через таких «доброзичливців» іще заплачеш не раз.

Подзвонив Володимир, сказав, що приїде познайомитися з батьками й Іваном.

— Ти ж хоч гарбуза не піднеси, — попросив жартома. — А то як я його понесу через село?

Випав сніг. Іван побачив у вікно біле подвір’я і попросив дістати санки. Олена дістала, одягла хлопчика й відпустила на вулицю.

— Далеко не йди! — гукнула вслід. — І дивися мені там…

— А ти йому сказала про дитя? — допитувалася мати.

— І без мене сказали, коли приїжджав у село.

— А батьки, видно, проти, бо не Їдуть. — Наталці дуже хотілося, щоб усе було як у людей: і свати, й весілля. Та вона розуміла, що доньці не судилося ні біле вбрання, ні бояри з дружками. Добре ж, коли київські свати захочуть прийняти її дитину. — Нічого він тобі не говорив за своїх батьків?

— Не говорив, — Олена згадала про анонімку, й біля серця ворухнулася підозра. «Вони не можуть, — намагалася переконати себе подумки. — Тоді хто, якщо на конверті стоїть київський штамп? Він же сказав їм, не міг не сказати».

Через якийсь час Іван боязко просунув у двері голову.

— Бабо, — покликав жалібно.

— Що таке? — Наталка глянула на онука й сплеснула долонями. — Боже мій, куди це ти вліз?

У хлопчика навіть із шапки капала вода. Баба роздягала біля печі й сварила:

— Куди тебе нечиста сила оце внесла?

— У Галузцину копанку санками в’їхав, — схлипував Іван, але більше для того, щоб мати чи баба не дістали заховану під припічком лозину.

— Чого ж ти туди поїхав? — Наталка виливала з нових чобіток воду. — Утопився б, і ніхто не почув би й не побачив.