Валентина Мастєрова - Суча дочка

Віктор Сергійович і собі засміявся, потім подивився на голову колгоспу й докірливо похитав головою:

— Бачу, Петре Семеновичу, ти мою землячку не жалуєш.

Червоне й до того обличчя голови, на якому виступили дрібні крапельки поту, ще більше почервоніло.

— Нікак нєт, — відповів по-військовому, жартівливим тоном. — Ми всі її любимо, вона це добре знає, — багатозначно глянув на Олену, яка при цих словах трохи змінилася на обличчі, але того ніхто не помітив. — Телефон — справа кількох днів, було б бажання.

Сутеніло. Біля Будинку культури лишилася тільки молодь, тож і музика звучала молодіжна. Застілля потроху розходилося, Олена й собі підвелася. За нею підвівся і сусід, промовив притишено:

— Я не проти танців, але… — розвів руками, немов вибачався.

Олена нічого не відповіла, тільки посміхнулася:

— До побачення, — подала руку, навіщось відвела очі, щоб уникнути його погляду. Швидко висмикнула руку з широкої м’якої долоні й пішла до дверей. Дві пари очей провели її: одні — несподівано збентежені, інші — з ледь прихованою досадою.

— Гарна у мене агрономша, правда? — Петро Семенович по-панібратськи обняв за плечі секретаря. — І спеціаліст непоганий, от тільки… Давайте ще по одній — за дружбу.

Сіли за уже спорожнілий стіл.

Петро Семенович налив гостю й собі, підняв чарку і першим випив. Потягнувся рукою за розрізаним, трохи прив’ялим помідором і ніби між іншим промовив:

— Коли вона до нас приїхала, я й не знав, що робити, — двоє малих дітей, без чоловіка, якась така, ну, не можу сказати — яка. Я її тут до однієї баби поселив, з житлом, самі розумієте — скрутно, — плямкнув, розжовуючи помідор, і потягнувся за другим. — А та баба… Одне слово — справжня відьма. Ну, не те щоб, але… Чорт його знає — я на цьому не розуміюся, та щось таке уміла, ну, шептати, травами лікувала. Олена Миколаївна з нею душею зрослася, наче з рідною, замість того щоб свідомо над цим усім піднятися. Вища освіта, могла б і в партію вступити — я б їй сам рекомендацію дав. Так ні, і вона у те вдарилася, чим стара Степанида займалася. Така молода — самі бачили, а до неї вся Вербівка ворожити бігає, ще й з інших сіл їдуть. Ні щоб там про особисте життя подумати, скільки у селі самотніх чоловіків! Живе — не розбери як. Люди он кажуть — уночі гола по двору ходить. Я, звичайно, не вірю, але ж диму без вогню не буває. Ну, й діти невідомо від кого — ні аліментів, ні батька, — замовк, подивився на Віктора Сергійовича — той як поставив чарку, так і сидів мовчки, тільки дивився кудись поперед себе. — Ще по одній? — запропонував голова.

— Ні, досить. Ми вже їдемо. Дякую за гостинність, — секретар райкому підвівся, офіційно потис руку господарю свята, вийшов на вулицю й пішов до автомобіля.

Петро Семенович вийшов за ним, а коли машина рушила, промовив:

— Зачепила, і цьому гаплик. А я, дурак, розбалакався, наче совєцьке радіо.

Через два дні телефон Олені провели за рахунок колгоспу, але ніхто не дзвонив, хіба що Іванові друзі, і то нечасто.

Осінь, неначе стара баба, придибала на землю з дощем, дихнула на сади холодом, і вони посивіли за одну ніч. Лупаті зорі здивовано озирали холонучу землю, яка так швидко перетворилася на сіру й опустілу. Олена пізню осінь не любила. Вона їй здавалася людиною, що готувалася до смерті. Відродила, відлюбила, тепер була порожньою і незатишною. Не могла сама зігрітися і зігріти когось. Додалося роботи у хаті. Треба було щодня топити грубу, виносити попіл, уносити чимало дров і брикету. Іван, який раніше сам брався за цю роботу, тепер нехотя навіть воду вносив, і відра часто стояли порожні, коли стомлена Олена поверталася з роботи.

— Мені що — за лозину братися? — сердилася на хлопця. — Відра порожні, в хаті холодно, а ти й дров не вніс.

Іван нижче нахилявся над книгою, робив вигляд, що читає, і, здавалося, не чув материних слів.

— Я до тебе чи до стовпа оце говорю? В кого ти тільки й вродилося таке…

— Я б і сам хотів знати, — підвів голову Іван. — І мені цікаво, мамо.

— Що? — Олена розгубилася, збентежено глянула на сина. — Що ти сказав?

— Що ти чула, — відповів затято хлопець і подивився на неї, як здалося, зневажливим поглядом.

Підборіддя матері смикнулося, вона відвернулася від того погляду. Накинула на плечі стару, ще Степанидину, куфайку і взяла порожні відра. На мить їй здалося, що чує за вікном жіночий сміх. Так сміялася лише одна жінка у світі, ім’я якої Олена намагалася не згадувати всі ці роки, але тінь того імені ні-ні та й зринала то в Івановому погляді, то якомусь руху, від якого в Олени починало тривожно битися серце. Вона вийшла у сіни, притулилася спиною до стіни, намагаючись опанувати себе, та сміх звучав то тихіше, ніби віддалік, а то зовсім близько. Нарешті взяла відра і стомлено пішла до колодязя. Принесла воду, поставила в хаті, пішла до повітки по дрова, унесла ще й брикету. Уже поночі мовчазна сиділа біля груби, в якій поволі розгоралося полум’я.