Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Ні! — крикнула Олена й прокинулася.

Боячись знову заснути, поволі злізла з печі. У грубі ще тліло вугілля, треба було підкинути дров і брикету, та вона ніби не наважувалася, вдивлялася в іскорки вогню, що ні-ні й спалахували, часто востаннє, і гасли. Нарешті поклала трохи дров, більше — брикету, підвелася, вимкнула світло, постояла у темряві, притуливши обидві руки до грудей, потім промовила тихо:

— Ти справді уже в моєму серці. Але не думай, не думай…

Кохання буває перше й останнє, справжнє і легковажне. Але як розпізнати, що то останнє, що то справжнє, а все, що було до нього, не варте пам’яті? І чи потрібно розпізнавати, а не стати на поєдинок із власним серцем, щоб убити в ньому, можливо, найвеличніше своє почуття? І що страшніше у цьому поєдинку — бути переможеним чи переможцем?

Уранці Олена піймала себе на думці, що чогось чекає. Глянула на телефон, посміхнулася. Увечері взяла карти, не ті нові, що сама купила у райцентрі, а потерті Степанидині. Перетасувала й поволі почала розкладати. Потім довго дивилася, згребла рукою докупи, знову перетасувала і ще раз розклала.

— Від долі не втечеш, — промовила вголос. — І не треба тікати — я й так скільки років ховаюся, наче злодійка.

Через кілька днів на нараді голова попередив її:

— Там телефонограма — завтра районний семінар, поїдеш замість головного агронома, — чекав, що Олена про щось запитає, та вона лише промовила: «Добре».

Біля будинку РАПО уже стояло чимало легкових автомобілів, коли під’їхала колгоспна «Нива», у якій сиділа Олена. Під’їжджали ще «Волги», УАЗи, «Ниви» зі спеціалістами. Вони весело віталися між собою, радіючи, що хоч на день вирвалися із сірих буднів. У коридорі, біля актової зали, Олена побачила знайоме обличчя. Розмовляючи з начальником РАПО, Віктор Сергійович обводив поглядом тих, хто заходив. Побачив її, посміхнувся і привітався кивком голови. Під час семінару сидів на сцені за довгим столом, кілька разів Олена ловила на собі його погляд, серйозний, що швидко ковзав на інші обличчя, зустрівшись із її поглядом. А коли став за трибуну, захвилювалася й опустила голову Не чула, про що говорив, просто слухала голос.

На продовження семінару в одному з найближчих до райцентру колгоспів їхали автобусом, щоб не гнати туди два десятки машин. Віктор Сергійович і ще кілька чоловіків не сиділи, а стояли біля водія і щось жваво обговорювали. Щоб весь час не дивитися на нього, Олена сіла зручніше й заплющила очі. Відразу ж відчула на своєму обличчі невидимі промені його погляду. Ті промені проникали до самого серця, яке то солодко завмирало, то починало шалено битися. Вона так довго стримувала у собі бажання кохати, що тепер її невилюблене серце бурхливо корилося цьому почуттю, поневолюючи свідомість, душу і тіло.

Ранні зимові сутінки швидко наповнили хату. Олена попоралася і сіла до груби. Поліно за поліном клала дрова, потім поклала кілька трісок. Смолові тріски відразу спалахнули. «Бо вони мусять горіти, — промовила вголос. — А я хочу любити. Хочу і буду», — хитнула вперто головою, мовби з кимсь сперечалася. Чекала, коли задзвонить телефон, знала, що задзвонить, але так чекала, що тіло почало тремтіти, мов на холоді. І коли пролунав дзвінок, здригнулася, простягла руку до слухавки — та рука тремтіла.

— Алло, — промовила тихо. — Алло, — обізвалася ще раз, бо на іншому кінці проводу мовчали.

— Це я. Добрий вечір, — і голос замовк. Олена теж мовчала, тільки трубку притулила до самого обличчя.

— Ви мене чуєте? — озвалося нарешті з того кінця.

— Чую. Я слухаю, Вікторе Сергійовичу, — опанувала себе Олена.

— Я не спитав вас, коли поїдемо по дітей. Я буду їхати, мені потрібно до батьків, — виправився на ходу, — а вам теж треба… Ви чуєте мене? — він помітно хвилювався.

— Я чую. Поїдемо, може, перед вихідними? — ледь приховувала хвилювання у голосі.

— Добре, тоді я ще раз передзвоню. А як вам сьогоднішній семінар?

Олена посміхнулася.

— Було цікаво. Мені…

Знову обоє замовкли, Олена наважилася і першою промовила:

— До побачення.

— Не кладіть трубку, — несподівано попросив Віктор Сергійович, — зачекайте. — Але нічого не говорив, потім промовив із тугою в голосі: — Ви справжня чаклунка. До побачення, — і поклав слухавку.

Олена лежала на ліжку з розплющеними очима і думала про кохання, про те, що само воно ходить по землі, але закоханим дарує крила, часом настільки сильні, що вони підносять людину на не знану досі височінь, щоб з отакої ото висоти глянути на життя і відчути, яке воно прекрасне. Може, й ненадовго відчути, лише на коротку мить. Але яка то мить! Варта цілих десятиліть сірих буднів без любові.