Валентина Мастєрова - Суча дочка

— І тут, моє серце, ти тільки мій, — промовила закохано Олена.

— Мабуть, я, Оленко, вже всюди тільки твій.

Вона засміялася щасливо, несподівано прошепотіла:

— Давай купатися.

— Серед ночі? Якось воно… — хотів спинити її Віктор Сергійович, та Олена легенько зняла зі своїх плечей його руки.

— Хочеш відчути цей світ більше, глибше? Хочеш маленького дива? Тоді роздягайся і не бійся іти у воду, — голос Олени звучав загадково. — Роздягайся.

Віктор Сергійович слухняно розстебнув кілька ґудзиків на сорочці й спинився. Олена зняла весь одяг і стояла перед ним у місячному світлі зовсім гола. Підвела обличчя до неба, підійшла майже до самого берега, підняла руки, заплющила очі й так завмерла, тільки обличчя у неї було натхненним.

Йому здалося, що небесний простір над озером став не темно-синім, а рожевим, відчув, яка несподівана тиша наступила навколо, навіть листя на деревах перестало тріпотіти. У нього перехопило подих, коли він побачив, як Олена ступила крок, другий по воді й так дійшла майже до середини. Потім її тіло гойднулося, вона махнула руками, мов крилами, і пірнула, здалося, на самісіньке дно цього зачарованого озера. Якусь мить Олени не було, тільки широкі кола розходилися аж до берега. Потім, наче біла лебідка, вона з’явилася на поверхні й легко попливла до берега.

— Іди до мене, боягузе! — гукнула Віктору Сергійовичу, який так і стояв у сорочці з наполовину розстебнутими ґудзиками. Олена вийшла на берег і закохано подивилася на нього. — Невже боїшся води? — запитала трішечки насмішкувато.

— Скажи мені — ти земна істота? — у голосі Віктора Сергійовича, крім захоплення, звучало і потрясіння, яке відчув хвилину тому.

Олена глянула йому в обличчя, посміхнулася:

— Земна і вже замерзла.

Він швидко зняв із себе сорочку й накинув на її мокре тіло, потім відчинив дверцята автомобіля, взяв із заднього сидіння покривало і, наче малу дитину, загорнув у нього Олену.

— Так тепліше?

— Тепліше, але ж я ніби зв’язана.

— От і добре, — узяв два кінці покривала і жартома зав’язав їх за її спиною великим вузлом. — Тепер ти моя полонянка і повинна признатися — у що я мушу зараз повірити, у яку надприродну силу?

— Татарине, — промовила Олена жартома, — спочатку повір у мене і в те, що пізнання безмежне, а безмежність непізнанна.

— Звідки це все у тебе — невже від старої баби-селянки?

— Від баби-селянки? — перепитала трохи ображено. — А ти знаєш… Ні, Вітю, ти нічого не знаєш, бо стоїш спиною до світла, як і більшість на цьому світі, і бачиш лише свою тінь. А Степанида дивилася на нього не очима, а серцем. Не треба заперечувати те, чого не можеш зрозуміти. Ти побачив тільки крихточку можливостей людини, але твоя свідомість навіть цю крихточку не сприймає інакше, як щось нереальне.

— Ти хочеш сказати, що кожен може отак пройти по поверхні води, тільки потрібно тих знань, що маєш ти?

— Ні, — Олена замовкла, потім запручалася. — Звільни руки, а то якось…

— Оленко, — промовив Віктор Сергійович з ноткою суму в голосі, — невже я такий невіглас, що не зможу тебе зрозуміти?

— Зможеш, — вона закохано подивилася йому в очі, — але для цього твоєї вищої партійної школи замало, треба хоча б трішечки тієї мудрості, що мала баба-селянка Степанида. Ти звільниш мене чи ні? Невже ми приїхали сюди, щоб улаштувати дискусію, замість того, замість… Звільни і краще поцілуй мене, — прошепотіла схвильовано.

— Не звільню, нізащо не звільню, — зняв рукою з її чола мокре пасмо, провів пальцями по обличчю. — Хочу мати тебе за свою полонянку хоча б на цю ніч, — пригорнув до грудей так міцно, що Олена зойкнула. — Будеш кричати, гукати на допомогу? — він легенько торкнувся її губ, але не поцілував, а мовби вдихнув жіночі вуста. — Будеш?

— Не буду, — прошепотіла, — тільки звільни руки, бо мені страшенно хочеться тебе обнімати. Чуєш?

Вузол на спині подався, кінці покривала розійшлися в різні боки, оголивши плечі й груди. Олена не закривала їх, навпаки, підвелася, і покривало ковзнуло на землю.

— Обніми, — попросила тихо.

— Нам правда удвох не холодно? — пригорнулася до нього й завмерла, прислухаючись, як солодко забилося серце.

— Удвох не холодно, — мов луна, повторив за нею Віктор Сергійович.

— Удвох, удвох, удвох, — зашепотіло над ними листя, а вітер підхопив той шепіт і поніс над полем і луками, щоб розгубити його маленькими краплинами і напоїти любов’ю завтрашній ранок. Ніч огорнула закоханих темним простирадлом і на сторожі поставила тишу, тільки місяць самотньо блукав по небу, немов і собі шукав пари, але не знаходив.