Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Що буде завтра?

— Зійде сонце.

— Я серйозно, — що з нами буде завтра?

— Не знаю.

— Ти ж — чаклунка.

— Хотів сказати — відьма.

— Не хотів.

— Ні — хотів.

— Оленко, я не можу більше без тебе, чому ти уникаєш серйозної розмови?

— Не хочу думати про завтрашній день, хочу жити сьогоднішнім щастям.

— Але ж світає, і нам треба їхати.

Олена не відповіла, тільки ще міцніше пригорнулася.

— Я не можу без тебе жити — нам потрібно бути разом. Чи, може, ти…

— Припини, — лагідно взяла його руку, поклала на своє серце. — Чуєш, як б’ється? Воно любить, де ти, з ким ти — воно любить. І не хоче, щоб ти страждав. Ти все знаєш сам. І знаєш, що для тебе означає бути разом зі мною.

— Мені однаково, Оленко. Я знаю, що буде. Але що буде зі мною, коли у мене не буде тебе?

— Не кажи так. Я тільки тепер полюбила життя, і тільки тому, що у ньому є ти. У нас попереду ще багато…

Віктор Сергійович чекав, що вона скаже щось іще, та Олена мовчала.

— Треба їхати, — промовив із жалем.

— Поцілуй мене.

Він узяв її обличчя у свої долоні, жадібно припав губами до губ, немов і не було цілої ночі кохання.

Увечері Олена чекала дзвінка і хатні двері лишала відчиненими, коли виходила на подвір’я. Але телефон мовчав. Спати не лягала, шукала рукам роботи, щоб і голову задурити, аби не думати весь час про нього. А воно думалося, тривожилося. Глянула на годинник — за північ. Розстелила ліжко і почала роздягатися. Легенький стукіт у вікно не почула, а відчула ще до того, коли Віктор Сергійович торкнувся пальцями шибки. Вибігла у самій сорочці у сіни, відчинила двері і впала йому на груди.

— Суча дочка, — вона не чула цих слів, зронених сусідкою у темряві, а коли б і почула, то не впустила б їх до свого серця, у якому не було місця ні для зневаги, ні для ненависті.

— Чому ти приїхав — я чекала тільки телефонного дзвінка? — запитала трохи стурбовано.

— Боявся, що умру до ранку, якщо тебе не побачу, — глянув їй в очі. — Правда. Що воно робиться зі мною, Оленко? Я ніколи навіть не здогадувався, що так буває.

— Не з тобою, а з нами, — посміхнулася у відповідь. — Проходь, бо ти ж уперше в моїй хаті. Бачиш, як живу, — промовила, ніяковіючи. — І ця хата не моя — Степанида залишила.

Віктор Сергійович глянув, здвигнув плечима, взяв обидві жіночі руки й по черзі почав цілувати пальці.

— Не треба, — Олена ще більше зніяковіла. — Мої руки селянські. Грубі.

— Що ти кажеш? Твої руки прекрасні.

— Але як ти? Де твоя машина? — Олена таки забрала руки й тривожно подивилася йому в обличчя.

— Залишив під селом, у якійсь балці. Може ж, виїду вранці.

— Вранці?

— Так, дружина здогадується, — посміхнувся винувато. — Вірніше, про все знає. Хтось її добре проінформував. Що буде? Щось буде. Вона рішуча, хоча, мабуть, страждає. Але я їй нічого ще не казав про розлучення.

— Розлучення? — промовила, відчуваючи, як давній біль ворухнувся у ній, нагадав про дні приниження і страждання.

— А невже ти хочеш, щоб я все життя ночами крався до тебе, наче злодій? — У його голосі прозвучав неприхований докір. — Мусиш сказати сьогодні — «так» чи «ні».

Олена нічого не відповіла, надягла домашній халат, мовчки сіла на краєчок ліжка, підняла на коханого очі:

— Тебе можуть виключити з партії, а далі сам знаєш…

— Знаю. Ми кудись виїдемо. Ти ж поїдеш зі мною, — посміхнувся, глянув їй в обличчя, — на край світу?

— Поїду. Тільки… — підвелася з ліжка, схвильовано поправила занавіску на вікні. — Вітю, край світу скоро може бути отут.

— Що ти кажеш? — Віктор Сергійович спробував пригорнути її до себе, та вона легенько відсторонилася.

— Сядь, а то так і простоїш усю ніч у моїй хаті.

Він слухняно сів на стілець, кинув погляд на стіну, де висіла невеличка, пожовтіла від часу фотографія. Погляд замислених очей із фотографії, здалося, проникав у саму душу. Якийсь час, не відриваючись, дивився, потім запитливо глянув на Олену.

— То — Степанида, але в житті вона була трохи не такою, вірніше, я її знала іншою. — Олена й собі задивилася на фотографію. — Вона, Вітю, могла бачити світло і через темряву людської душі, бачити через роки. У нашому житті буде багато змін, і сьогоднішні побрехеньки з перестройкою закінчаться крахом. Не віриш мені — повір Степаниді, що ніколи не помилялася, бо її слова я перевіряю життям. Колись вона мені сказала про темряву, яка наближається й опускається на нас. Як це тобі пояснити? У країні буде хаос, без війни — розруха. Багато з того, чим живемо сьогодні, зруйнується, Вітю. Багато…