Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Ми у хвості, да… — м’яв у руках нову шапку. — Дак, а чого ж ми за весь район план по льону тягнемо? Ви своїм передовикам даєте план на картоплю та на зернові, то вони й герої. А нам на помідори, які ще не зацвіли, а вже одляпалися. Як ще не надумалися довести план на кавуни й дині — ото б понаїдалися! — У залі покотився легенький смішок. — І хіба льоном худобу нагодуєш? А де тоді солому брати й комбікорми — у сусідів купувати? Так накупуєш чортового батька, як з того льону грошей, як із жаби пуху. Ви нам план, як іншим, дайте, щоб ми й державі хлібця виростили, й собі залишили, тоді побачимо, хто буде у хвості, а хто попереду, — обернувся до президії. Секретар райкому і майбутній голова про щось перешіптувалися. Пилип Сергійович ще більше захвилювався, та не зійшов з трибуни. — Я правду кажу, — промовив тихіше. — І ще. Ми не будемо голосувати за нового голову, може, він і хороший чоловік — я не знаю, але хай звиняє.

Після зборів начальство не залишилося навіть пообідати. Перед тим як поїхати, секретар райкому підійшов до Данила Павловича, який без шапки стояв на морозі, й загрозливо промовив:

— У тебе не колгоспники, а саботажники — так і доповім першому. І пощади не жди. Спочатку тебе й парторга заслухаємо на бюро, а потім буде видно, що з вами далі робити.

Данило Павлович мовчав, білий і простоволосий. Нікому нічого не сказав, тільки приречено дивився услід райкомівській «Волзі», аж поки та не зникла за рогом вулиці.

— Що ви наробили? — обернувся до колгоспників, які купками стояли під клубом. — Вони ж тепер ні жити, ні дихати не дадуть.

Він боявся недарма. Виклик його і парторга на бюро райкому партії означав неприємності чималі, але Данило Павлович по дорозі у район думав лише про одне: «Як випустять живих і теплих, то додому доїдемо!» їх випустили з доганами, занесеними в особові справи.

— Дай, Боже, щоб на цьому й окошилось, — говорив удома дружині. — Тільки навряд, здається мені…

Через кілька днів у село приїхав автобус із міліцією. Пішли по хатах трусити самогон. Перевертали у коморах повні діжки, вивертали у погребах огірки й капусту. Розбивали бідони та сулії прямо на подвір’ях — і повні, й порожні. На дорогах зупиняли колгоспників, що йшли з роботи, витрушували торбинки на сніг, навіть вивертали кишені. А Гната Шмеля, старого механізатора, який не пускав міліціонерів до хати, побили прямо на його подвір’ї, на очах у дружини й вагітної невістки. Закривавленого, повели вулицею до автобуса і забрали у район. Забрали й багатьох із тих, у кого знайшли самогон чи брагу. Село затихло, наче вимерло, а Данило Павлович уночі виїхав до Києва.

— Я до самого Щербицького доб’юся, а ні — то і в Москву поїду. Нехай знають…

Повернувся додому через кілька днів, схудлий і мовчазний. Нічого нікому не розповідав, тільки попросив у дружини:

— Внеси, Мар’є, там чогось… — Пив сам, поки не захмелів, потім опустив голову на руки й заплакав. — Ніде нема правди селянину, — хлипав голосно. — Живи рабом, рабом і здохнеш, — стукнув кулаком об стіл, аж ложка підскочила. — Нема правди, — стогнав, поки й не заснув.

На другий день по приїзді його знову викликали у райком партії.

— Не поїду, — відрізав він у трубку, — у мене роботи повно. Не поїду, — промовив затято сам до себе, — нехай уже що буде.

Високе начальство змінюється на посадах швидше, ніж дрібне.

Несподівано помінялося керівництво обкому партії, й районне вичікувально принишкло — нова мітла і мете по-новому Більше Данила Павловича ніхто нікуди не викликав, здавалося, що райком забув про це село та про його колгосп. Тільки перед весною прийшла рознарядка на посівну. Там колгоспу був доведений план і на картоплю, і на зернові, й зовсім небагато — на льон.

— Наша взяла! — розчервонілий Данило Павлович ходив по конторі й розмаював аркушами паперу. — А я думав — ми вже пропали, чесне слово.

Коли їй переказали, що викликає до себе голова, Оленка здивувалася.

— Чого б то? — запитувала у доярок.

Ті лише здвигали плечима. Прийшла додому після вранішнього доїння корів, переодяглася. Стала перед дзеркалом — на неї дивилася доросла жінка, аж надто доросла, як на її роки. Юність проходила мимо, лише боляче зачепила крилом, і Оленка з сумом думала, що її ровесниці ще бігають вечорами до клубу, дивляться на цей світ закоханими очима і чекають дива. Вона уже нічого не чекала, боялася про щось мріяти, бо так важко потім, коли ті мрії розбиваються об сувору реальність. Особливо сувору до тих, хто спіткнувся на початку самостійного шляху або і зовсім заблудився.