Валентина Мастєрова - Суча дочка

На фермі було сонно, й у приміщеннях не світилося, тільки у корівнику горіло світло. Дівчина зайшла, неголосно привіталася і ніяково стала біля вхідних дверей.

— Здорова була, — озвалася неподалік немолода вже доярка Параска Микитівна. — Сергійовичу! — гукнула кудись у глибину сараю. — Миколина дочка прийшла! — Оленка побачила, як то в одному, то в іншому місці вигулькнули з-за корів зацікавлені жіночі обличчя.

Високий літній чоловік підійшов до неї, привітався й аж зрадів.

— Добре, що прийшла, а то немає кого сьогодні на дві групи поставити. Хоч сам ставай. Ходімо, покажу тобі корів, дам бідони й доїльні апарати. Не бійся, — побачив, як дівчина знітилася, — я навчу ними доїти. Головне, щоб руками уміла, бо тут попривчали, що через одну вручну доїться. Умієш? — Оленка ствердно кивнула головою.

— Оце твої поки, — легенько ляснув долонею по крайній корові. — Двадцять шість доїться, і три в запуску. Пішли, ще халат видам і чоботи, — глянув на Оленчине мокре взуття, — бо в цьому багато не наробиш. Й кажу тобі — не бійся, то спершу важко, а потім втягнешся. — Дістав ключі, відчинив двері маленької комірчини. — Оце тобі, — поклав на стільчик марлю, синій халат, поставив двоє новеньких відер. А потім підгукнув до столу. — Порозписуйся за все й бережи, бо тут може корова язиком злизати. Знаєш сама, які у нас люди.

— Щось ти довгенько, Сергійович, у коморі порався! — вигукнула на весь корівник молода червонощока доярка. Оленка знала її в обличчя і знала, що ту звати Ольгою, але невідомо чому позаочі жінку називали Чухонькою. Ольга примружилася на Оленку і знову на весь корівник: — Дивись, бо вона дівка бита. Будеш тоді лупать очима перед жінкою.

Оленка почервоніла, розгублено глянула на завфермою. Сергійович докірливо похитав головою, суворо глянув у бік доярки:

— Ти б, Ольго, посовістилася — мелеш дурним язиком, наче корова хвостом. Не слухай її, Олено, роби своє діло, і край. Ходімо, я покажу тобі, як апарат підключати.

Вранці, коли поверталася з ферми, мати вже витоплювала у печі, попоралася і собі збиралася у ланку. Батько йшов на роботу раніше, й вона знову мало не до самого вечора залишалася з Іваном сама. Стомлено сідала на саморобний стільчик і довго сиділа мовчазна й байдужа до всього. Руки боліли й пухли, бо чимало корів у кожній групі не хотіли віддавати молоко в апарат.

— Це чепуха, — говорили доярки. — Поки тепло й корови на пашу ходять — робити можна. А от взимку, коли корми на пузі попоносиш і повен хлів гною, от тоді ручки не тільки попухнуть, а ще й порепаються.

Оленка, здавалося, байдуже слухала ці розмови, лише одного разу, коли мати винесла її робочий одяг у сіни й при цьому сказала: «Клади його десь подалі, бо так смердить фермою, що й дихати у хаті немає чим», боляче посміхнулася і промовила:

— Мені б, мамо, і самій кудись дітися, бо я вже теж засмерділася.

Наталка з сумом глянула на дочку, похитала головою:

— У житті, Олено, всього доводиться спробувати — не тільки гною і не тільки одній тобі, але все воно переживається.

Якось прийшла увечері з роботи, почала перевдягатися у сінях. Чує, мати з хлопчиком у хаті грається:

— Ану, Іванька, скажи — мама. Не бабкай, а скажи — ма-ма.

Оленка, ніби ошпарена, вскочила до хати:

— Мамо, нащо це ви учите?!

— Що? — Наталка здивовано подивилася на дочку. — Що я такого учу? Не матюки ж гнути, а «мамо» казати. Чого це ти сердишся?

Оленка опустила голову і стомлено сіла на стільчик:

— Робіть, що хочете…

А малюк угледів її, запручався від Наталки, щоб Оленка взяла на руки.

— Ану цить. Мама стомилася, не бачиш? — Наталка посадила Іванчика собі на коліна. — Ач, який луцман, уже баба у руках не вдержить.

— Ма-ма-ма, — залопотів хлопчик і голосно заплакав.

— О! — вигукнула Наталка, — випросили-таки. На твоє золото, — і подала дитину Оленці.

До року Іван бігав по хаті, перевертав горщики на лаві біля печі, але найбільше йому подобалося стати до рогачів, пхнути їх, щоб вони з гуркотом падали на підлогу.

— Бах, — говорив тоді він радісно.

— Я ось тобі дам «бах» по одному місцю, — сердилася Наталка.

— Чорний весь, наче сажу трусив. — Замурзаний хлопчик тікав до діда, хапав його за штани й голосно кричав, вимагаючи швидше брати на руки. — Я і в діда знайду, розбишака малий, — сварилася Наталка пальцем. — Тільки посмій мені ще робити шкоду.

Лише Оленка ніяк не могла звикнути до дитячого «баба», «мама». Іноді їй здавалося, що хлопчик озивається до її матері. Думала про те, що не може вимовити «син», «синок» навіть подумки.