Валентина Мастєрова - Суча дочка

Із самого ранку Микола заходився щось тесати за хатою. Вимучена безсонною ніччю дружина ішла до корови з дійницею.

— Що це ти робиш? — запитала, озирнувшись на сусідський двір.

— Колиску Івану, — відповів чоловік, не відриваючись від роботи.

— Яка тепер колиска? Тепер люльки та коляски всякі, а він колиску теше, — сердилася і на чоловіка, й на себе, і навіть на корову, що стояла, повільно жувала жуйку і довірливо з хліва дивилася на господиню.

— То нехай чужі у колясках сплять, а наш буде у колисці, — Микола провів рукою по гладенькій поверхні деревини й посміхнувся.

— Дурний ти, чоловіче. Плакати треба, а він радіє, — зітхнула так, мовби й справді збиралася заплакати, але не заплакала, тільки журливо похитала головою.

Батько першим пішов на роботу, а мати все товклася по господарству і нічого не встигала.

— Як же це ти зуміла? — запитала у доньки, коли залишилися в хаті самі.

— Що? — Оленка теж цілий ранок намагалася щось робити.

— Скрить од усіх. Я б вік не подумала. Зовсім нічого ж не було видно.

Донька здвигнула плечима:

— Перев’язувала живіт хусткою. Нащо воно вам, мамо?

— Та чудно якось. Ходила, ходила у дівках, а тут нате вам. Признайся ж хоч, хто батько?

Оленка густо почервоніла, дивилася на матір і мовчала.

— Наш чи чужий? — допитувалася Наталка. — Чого ти мовчиш? Чого не кажеш, хто над нами так насміявся? — кричала уже крізь сльози.

— Лаєтеся чи що? — двері відчинилися, і в хату зайшла Дуня.

Наталка розгубилася:

— Нащо воно тобі? Ходімо вже на роботу.

— Та я, кахи, — Дуня зацікавлено провела очима по хаті, — це ось хлібинка і коржики як положено, — підійшла до столу і виклала з хустки хлібину, печиво і жменю цукерок. — Уляна Савчукова казала мені вранці, що у вас дитятко, а з порожніми руками наче недобре.

Оленка з матір’ю тільки мовчки перезирнулися.

— Казала, своїми очима бачила вчора, — продовжувала Дуня, — то я думаю, дай зайду, мо’, й бреше. Кажу їй — де б воно узялося, а вона хреститься, божиться.

Наталка побачила, як несподівано обличчя у доньки поблідло й вона заступила собою двері до кімнати, де лежала дитина. Стояла, схрестивши руки на грудях, важко дихала, а в очах горіла не бачена досі лють.

— Ідіть, тітко, — сказала так тихо, що й мати ледве почула. — Ідіть, — промовила голосніше і ступила крок до сусідки, немов збиралася її вдарити.

Та злякано позадкувала до дверей:

— А я хіба що — люди кажуть. Чого ти на мене набичилася? — У цей час у кімнаті запручалася дитина. — О, бач, — посміхнулася радісно Дуня, — хе, а вона на людей кидається, — відступила до дверей.

— Моя Люба не принесла у подолі, то ніхто й не каже.

— Не принесла, бо… — зірвалося в Оленки, та вона несподівано замовкла, хоча їй хотілося вбігти до кімнати, узяти немовля на руки й крикнути тітці: «Бо вона викинула його, мов щеня. Заберіть — це ваше!» Але не крикнула, тільки ще більше зблідла і мовчки пішла до дитини. Сіла на ліжко, довго дивилася на хлопчика, який заходився плачем, і нічого не робила, навіть не взяла на руки. З ненавистю думала про Любу, про її матір і з жахом — про те, що мусить ростити їхню дитину. Чому? Чи не краще припинити все зараз?

— Ну, чого ти кричиш? — нахилилася до маленького личка, підсунула руку під голівку. — Хіба я винна, що твоя мати — сучка? — промовила і злякано озирнулася на двері.

Наталка повернулася з роботи першою. До Оленки не обізвалася, а мовчки почала поратися. Донька бачила, як вона боляче переживає ганьбу, що увійшла у їхній дім разом із дитиною. Їй і самій боляче, але не від сорому перед людьми, а від образи, що мусять вона і її рідні переносити той сором. Мовчала винувато, не обізвалася й до батька, коли, трохи заточуючись, той зайшов до хати.

— Де це ти набрався? — Наталка навіть зраділа, що буде на кому зігнати злість.

— Із хлопцями унука замочили, Івана, — посміхнувся широко, — щоб ріс здоровий.

— Чи у тебе всі вдома? Тут плакати треба, а він — замо-о-чили, — перекривила чоловіка.

— Що ти все — плакати та плакати? Як тобі хочеться, то реви, а я не буду, — надів шапку, взяв порожні відра і вийшов із хати. — Дурна гуска, — промовив у сінях неголосно, але Наталка почула і спересердя кинула у куток рогача, що аж крейда посипалася з комина.

На вихідні молодь з’їжджається у село — хто навчається, хто працює по містах, але у суботу невеличкий сільський клуб завжди переповнений хлопцями й дівчатами, які повертаються не тільки провідати рідних і взяти харчі, а ще й побути у світі своєї неповторної батьківщини, у який хочеться повертатися не тільки з відстані багатьох кілометрів, а й з відстані цілого життя, коли вже і повертатися немає до кого. Оленка з болем думала, що у клубі зараз усі тільки й говорять про неї. Забігали подруги, та більше з цікавості, роблено дивувалися дитині й намагалися випитати подробиці її несподіваної появи. Не допитавшись, починали переповідати останні новини, не забували обмовитися, як із Андрія тепер сміються хлопці. Краще б не заходили. Після їхніх відвідин Оленка годинами тамувала сльози розпачу й образи. З надією і страхом думала про зустріч із Андрієм, і, коли він прийшов, серце забилося так, ніби хотіло першим вискочити з грудей і кинутися на вулицю, де чекав на неї коханий.