Валентина Мастєрова - Суча дочка

Сніг тієї осені випав рано. Потім розтанув, наробивши грязюки на сільських вулицях. Корів на пашу вже не виганяли, а тільки випускали у кошару, щоб менше було гною у сараї. Але у кошарах худоба по черево ходила у грузькій багнюці, яка потім засихала на вимені, боках і навіть на спині. Доярки лаялися, намагаючись відшкребти засохлу багнюку і бебехи, вимити дійки. Мало не щодня завфермою кричав на них, що корови брудні й молоко брудне і що його не прийме завод. Жінки огризалися у відповідь, часто сварилися між собою, особливо коли ділили корзинами скинуту трактором посеред корівника купу напівгнилої картоплі чи буряків. Правда, швидко забували про сварки. До Оленки звикли, здавалося, що і вона звикла до цієї просмерділої кислим силосом ферми, де гуртом раділи й святкували і гуртом плакали над чиїмось горем.

Одного разу Ольга Чухонька принесла на роботу кошолку з їжею і пляшкою горілки.

— Дівчата, сьогодні швидше ворушіться — замочимо перше моє тридцятиліття, — сказала весело.

Перед цим Оленка і ще дві доярки вибирали у сільмазі для Ольги подарунок. Довго дивилися на вивішений, нікому не потрібний одяг, виробництва власних підприємств, які гнали план і зовсім не замислювалися, чи користується їхня продукція попитом чи роками залежується у магазинах і на складах. Нею завалювали сільські магазини, не даючи селянину іншого вибору. Параска Микитівна вертіла у руках шовкове плаття у великих плямистих квітках.

— їй-бо, дівчата, на мою Рябуху шилося. Так і на неї надінь — колотися почне.

Повісила назад, взяла інше.

— А це? — подивилася запитливо на Оленку. Та уявила Ольгу Чухоньку в червоній, з глибоким вирізом, сукні й пирснула у кулак. — Ні, ну що воно за життя таке? — уже сердилася Параска Микитівна. — Понашивали, наче на опудало. От би тих і поодягати у це, хто такого навиробляв. Чи його що з посуду узяти?

Та на полицях, де мав продаватися посуд, стояли самі лише горщики під квіти. Тоді Параска Микитівна тихо підгукнула продавщицю й спитала ще тихіше:

— Мо’, у тебе, Ганно, під прилавком що є? Не брати ж усяке гівно — його у нас на фермі й так хватає.

Продавщиця вийшла у підсобку і винесла запакований у картонному ящику чайний сервіз.

— Ось нате, останній.

Параска Микитівна хотіла розпакувати, щоб подивитися, але жінка гримнула на неї:

— Бери, Параско, мовчки та йди, поки ніхто не бачить. А то буде мені.

Параска Микитівна зняла із себе чорний, з вишиваними квіточками фартух і обгорнула покупку.

— Ну, то дай ще хоч простиню яку чи полотенце, — випрошувала, — ось гроші залишилися. Не для себе ж прошу.

— Нема, — розвела руками маленька, з худорлявим веснянкуватим обличчям продавщиця, Оленчина далека родичка. — Хочеш — забожуся? Он візьміть ляльку чи ось цього ведмедя, — взяла у руки чималу іграшку.

— Ведмедя? Нащо їй ведмідь?

— Дай хоч оту сорочку. — Жінки з ніжністю розглядали білосніжну шовкову комбінацію. — А гарна, правда? — Сива доярка ще раз торкнулася зашкарублою рукою білого шовку і сумно посміхнулася.

Іменинниця зраділа сервізу, а коли розгорнула сорочку, охнула.

— Ви б сказали — я б руки з милом вимила, — пожартувала. — Ех, хоч до вінця, і плаття білого не треба.

А потім наливала у грановані чарки міцної домашньої горілки. Налила й Оленці.

— Пий до дна, щоб була думка одна.

Жінки засміялися, й Оленка випила разом з усіма, скривилася, взяла квашеного огірка.

— Оце по-нашому, — похвалила її Ольга і ще долила горілки у чарку.

Параска Микитівна уважно подивилася на доярку, але нічого не сказала. Знову випили, повеселішали.

— Ти от що, Олено, — Ольга з апетитом жувала печене домашнє м’ясо, — ти на нас не сердься, коли що не так — ми тут усі свої. Ну, от скажи чесно — хто батько твого Івана?

Оленка знітилася, опустила на стіл руку з огірком.

— Не тушуйся. Ну, чого ти? Випий ще ось. — Ольга хлюпнула у її чарку горілки. Та Оленка не взяла чарки. — Бува, не мій Петро? — Чухонька, здавалося, не бачила, що в Оленки на очах навертілися сльози. — Бо він у мене така зараза, як ото бугай Мартин, — убачить корову і вмить очі кров’ю наливаються. — Засміялася першою, інші доярки теж засміялися. А Оленка мовчки піднялася з-за столу і вийшла.

— Ну, що я тут сказала? — огризнулася Ольга, коли Параска Микитівна суворо глянула на неї.

— Нащо ти так? Дівці й без тебе важко. Не могла притримати свого язика?

— Я її під мужика клала, чи що? — відповіла та нарочито весело. — От тільки б дізнатися — під якого?