Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Сідай он, — Данило Павлович показав їй на стілець біля столу. Вона сіла, запитливо подивилася на голову. — Я от про що хотів із тобою поговорити, — уважно глянув на дівчину. — Ти надовго прийшла на ферму чи так тільки, перебути?

— Я не знаю… — Оленка подивилася йому в обличчя, подумала, як він схуд за цей час і став майже весь сивий.

— Ну, ясно, — покрутив у руках олівця, потім поставив у синій пластмасовий стакан. — А в мене до тебе діло. Я чув, ти пробувала до інституту пробитися. — Оленка зніяковіла й опустила голову. — Це таке, що ніколи не пізно. Тебе я знаю і твоїх батька з матір’ю. Направимо вчитися в академію. На стаціонар не вийде, бо дитя. А то, як сама захочеш. А на заочне… подумай. Вибирай, хоч агрономію, хоч на зоотехніка чи ветеринара, аби вчилася. Мені спеціалісти во як треба, — провів долонею по горлу. — Хлопця здавай у яслі — легше буде. Згоджуйся, Олено, — попросив. — Ми вже старіємо, а ви, молоді, всі із села тікаєте. Воно ж правда — у селі не мед, але ж земелька рук просить і голови розумної.

Несподівано двері кабінету мало не злетіли з петель, і зайшов блідий голова сільради.

— Павлович! — зробив кілька кроків, став розгублено посеред кабінету.

— Чого це ти? — Данило Павлович аж зі стільця підхопився.

— Ну, що таке — кажи? Чого ти хавкаєш наче рибина на березі?

— У Параски Микитівни меншого сина вбито, тільки що із військкомату подзвонили. — І сів на один зі стільців, що у ряд стояли попід стіною.

— Де? — Павлович ковзнув рукою по столу і скинув на підлогу папери.

— Ну де? Де служив. На китайському кордоні. Будуть везти ось із солдатським супроводом. Готуйся зустрічати, і треба організувати похорон. Діждалася з армії сина, от…

Оленка затулила обличчя руками й заплакала.

— Цить. Йди поки. — Данило Павлович поклав їй на плече важку руку. — Тільки нікому — я сам, — додав тихо.

Оленка вийшла з контори і відчула у грудях нестерпну тугу. Дійшла до фельдшерського пункту і ледь не зойкнула вголос.

— Чого це ти, дівко, така страшна? — Параска Микитівна стояла у хвірточці й тримала у руці пляшечку з ліками. Оленка хапала ротом повітря й мовчала. — Знову хтось допік? — жінка дивилася на неї співчутливо. — Не звертай уваги — люди, вони всякі бувають, само не знає, що робить і що каже. А я оце через силу велику корів подоїла, то прийшла до фельдшерки — спасибі їй, наділила, — показала на пляшечку. — Вночі наче стрельнуло у серце і ніяк не попускає. Так мені трудненько зробилося. Дай, думаю, сходжу, візьму щось, а то вмру і синочка свого з армії не дочекаюся.

Олена заридала вголос і пішла дорогою. А Параска Микитівна стояла біля хвірточки і з тривогою дивилася їй услід, аж поки не під’їхав машиною голова.

— Сідай, Микитівно, — вийшов із машини, відчинив перед нею дверцята.

— Що таке? — жінка здивовано глянула йому в обличчя, обернулася на Оленку, зойкнула і впустила на дорогу пляшечку з ліками.

Сина везли тиждень. І цілий тиждень мати жила на світі тільки тому, що серце розривалося від болю, але не переставало битися. Кожна клітина мозку волала до Бога — забери! Але Бог не чув того волання чи, може, й чув та не міг серед мільйонів стражденних матерів на землі виділити одну муку.

— Пустіть мене, — попросила, коли важка військова машина спинилася у неї під двором. — Я свого синочка сама стріну.

Заточилася у дверях, її підхопили під руки й вивели з хати. Молоденькі солдати й офіцер уже посплигували з машини і з болем дивилися на матір.

Після похорону сина Параска Микитівна на роботу не ходила. Згорьовану жінку забирали у лікарню, та вона не поїхала.

— Померти хочу, — сказала затято. — Не чіпайте мене.

Доярки гуртом чистили й доїли її корів. Між собою майже не розмовляли, тільки схлипували часто, особливо ті, у кого підростали сини. Оленка щодня заходила до Параски Микитівни. Намагалася з нею про щось говорити, але та мало озивалася на розмови, лише тихо стогнала.

— Виходьте, тітко, на роботу, — сказала одного разу Оленка.

Та, здавалося, не почула її, ледве йшла від печі до ліжка.

— Виходьте, — наполягала. — Ольга захворіла, Уляна Трохимівна руку скалічила — корови днями недоєні стоять. Між люди вам треба, однак живою в землю не ляжете, — підійшла до жінки, обняла й, наче малу дитину, пригорнула до грудей.

Поруч зі справжнім горем Оленка відчула всю дріб’язковість своїх переживань, дріб’язковість розмов, які раніше дошкуляли. Несподівано відчула у собі внутрішню силу і впевненість, навіть дивувалася, чому це вона так розгубилася при перших випробуваннях долі. Побачила голову на колгоспному дворі, підійшла: