Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Я згодна, Даниле Павловичу. Готуйте документи, а я трохи над книжками посиджу.

— Дак, а… як — на заочне, чи…? — зрадів голова.

— На заочне, — посміхнулася Оленка, — ще ж Івана ростити треба.

А Іван ріс, як з води.

— Бабо, дай, — випрошував у Наталки годинника, що цокав на стіні.

— Не можна, онучку, — то не цяцька, — намагалася пояснити Наталка. — То дід буде сваритися.

— Бабо, дай, — стояв на своєму малюк і показував пальцем на годинник.

— Я тобі дам лозиною, як ти баби не хочеш слухатися.

— Баба — кака, — сердився хлопчик і дивився по хаті цікавими оченятами, вишукуючи ще щось.

— Ось я тобі дам — кака. Грамотний який! — сварилася Наталка, але Іван прудко заліз на стілець, потім — на стіл, вхопив ніж.

— Ой, лишенько! Віддай ножик, бо вава буде. Чи тобі іграшок немає? На косю, сідай, — витягла на середину кімнати великого дерев’яного коня на колесах.

Малюк якийсь час дивився на нього, навіть пробував сісти, та потім закопилив губу і пішов шукати іншу забавку.

Вступні екзамени до Київської сільськогосподарської академії Оленка склала легко. Хоча й не дуже раділа, та відчувала, що отримала невеличку перемогу над безпросвітком сірої буденності. А Наталка з Миколою раділи відверто.

— За одного вченого десять невчених дають, — говорила мати. — І ніхто не бере.

Одного разу Іван, радісно підстрибуючи, торсав дідового велосипеда. У новій літній курточці, блакитному беретику він був схожий на гарненького хлопчика з малюнка у книжці.

— Ти, брат, у мене герой. — Микола підхопив онука на руки й посадив на велосипеда попереду себе.

Малюк усю дорогу щось весело щебетав до діда, намагаючись вцілити ногою межи спиці у колесі. Побачив у дитсадку інших дітей і пішов до них з охотою. Перед вихователькою насупився, але дозволив їй взяти себе на руки.

Другого дня тільки під’їхали до дитсадка, як хлопчик рвонувся, мало не злетів з велосипеда, обхопив Миколу за шию і закричав на весь двір:

— Нє!

Микола поїхав на роботу спантеличений, а увечері обізвався до дружини:

— І як його возити, як він не хоче йти у чужі руки?

Перший рік навчання був складним і нецікавим. Оленка надсилу писала конспекти, готувалася до сесії. Часто відкладала книгу, подовгу сиділа, вдивляючись кудись поперед себе. Інколи їй здавалося, що іде чужою дорогою по життю, а не власною. Але починала любити оті літні ранки над селом, коли небо ще тільки сіріє на сході. Оцього малого хлопчика, який радісно гукав їй: «Мамо!» Вдивлялася у світ заново, та неусвідомлена туга підступала до серця, тоді вона ставала мовчазною і задумливою, а мати тривожилася.

— Може, тебе хто зурочив? — питала не раз. — Давай, я Настю Етину гукну, вона ж людям помагає.

— Ні, мамо, ніхто не зурочив, — Оленка сумними очима дивилася на матір. — Я не знаю, що таке зі мною робиться, мовби душі тісно у грудях, а у світі душно…

— Заміж тобі треба, — перебила її мати. — Онде ж находиться людина…

Оленка ніяковіла:

— Мамо, не треба. Ви мене зовсім не розумієте.

— А що там розуміти? — сердилася Наталка. — Не дай, Боже, вдасися у свого діда Івана — тому теж душно було у світі, очі викладе у небо й дивиться годинами. Все б кудись із дому йшов з тим малюванням, наче дурень зі ступою. А що з того толку? Підійдеш, було, тихенько, щоб не чув, а він сидить на призьбі — це коли ще в старій хаті жили — і все щось сам у себе допитується, немов божевільний. Добрі люди про хліб дбали та про сім’ю, а він усе життя в собі колупався. Якби не твоя баба Мотрона, то діти б із голоду повмирали. А від Сергія ти даремно відмахуєшся, — переводила розмову на інше. — Хороший хлопець, і сім’я у них хороша.

Сергій Дядик, колгоспний водій, кілька разів переймав її увечері, коли верталася з роботи. Майже ні про що не говорив, мовчки йшов поруч до самого двору. Потім до Наталки прийшла його мати, сива розповніла жінка. Зайшла несміливо до хати, витягла з кишені гостинця, дала Івану, погладила хлопчика по голівці.

— Олени ж немає? — озирнулася по хаті.

— Ще не прийшла, — Наталка подала гості стільця.

— То й добре. — Дядичка важко сіла на стілець. — А я, Наталко, до тебе у такій справі, — подивилася на неї, витерла хусточкою спітніле від хвилювання обличчя. — Мій Сергій — хлопець хороший, серйозний. Сама знаєш, ні в горілку, ні в які інші дурниці не вкидається. Як не кажи — техніка у нього в руках. І Олена у тебе — слова поганого не скажеш, дарма що дитятко. Кінь на чотирьох і то спотикається. Ми б і хлопчика гуртом ростили, може, коли водички бабі подасть, як та не здужає ходити. Таке ж? — запитливо глянула на Наталку. Та мовчки хитнула головою.