Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Поговори з дочкою, та й благословим.

Наталка розгубилася, чомусь заплакала.

— Я щось не так сказала? — Дядичка схвильовано підвелася зі стільця.

— Ні, Ходоро, — Наталка махнула рукою, аби жінка сіла. — То я так. Саме чогось плачеться. Спасибі тобі. Хіба я проти з тобою породичатися? Я б із дорогою душею.

Тепер ось напосідалася на дочку, та Оленка й слухати не хотіла:

— Я, мамо, не люблю Сергія, хоч він і хороший хлопець.

— І що з твоєї любові? Он, — кивнула на онука, — вся твоя любов, а тепер і очей не показує. Хоч би призналася — хто? Я б тому поганцю знайшла що сказати, ще вона скриває його.

— Відчепіться, мамо, — в Оленки на очах виступили сльози. — Чого ви мене мучите?

На другий рік, під весну, Олену поставили бригадиром польової бригади.

— Я ж не подужаю, — опиралася вона у кабінеті голови колгоспу. — Хто мене буде слухатися?

— Не святі горшки ліплять, — Данило Павлович сердито дивився на Олену. — Я тебе вчитися посилав, щоб ти мені з дипломом корів доїла? Мені спеціалісти треба, а на ферму людина знайдеться. Приймай бригаду без зайвих розмов. У мене посівна на носі, а ти тут дитячий садок розводиш.

Оленка не стикалася вдома. Приходила пізно, знесилена й знервована.

— Краще б ти не йшла з ферми, — жаліла дочку мати. А наодинці журилася чоловікові: — Чужі діти по Києвах та Харковах, а наша весну чобіт гумових не знімає.

— Як воно — навчання? — запитував часто Данило Павлович. Раніше Олена відповідала привітно.

А тепер не приховувала свого роздратування новою роботою, що поглинала її до останку.

— Яка тут наука, коли і вгору глянути ніколи. Мов гонча, цілий день гайсаю.

— Нічого, то воно попервах. Зате до науки практика хороша, — переводив голова розмову на жарт.

— Ага, — сумно посміхалася Оленка, — скоро можна буде виступати на змаганнях по велоспорту, а сесію я точно завалю. День у день мотаєшся тим велосипедом із поля на поле, мотаєшся селом…

— Ну, у мене немає «Волги», щоб тебе персонально по колгоспу возити, — перебив її Данило Павлович.

— Вона мені й не треба, — огризнулася дівчина. — Ви краще скажіть, чому на Савчуковому полі ячмінь учора посіяли? Просо і те пізно було, а ви — ячмінь, наче на зло.

— Це вже я з Тита спитаю.

Із головним агрономом Титом Феодосійовичем вони починали працювати у колгоспі ще безвусими хлопчаками. Обидва самотужки повивчалися, спочатку у технікумах, а потім і вище. І вже кваліфікованими спеціалістами обидва упряглися в одне ярмо, щоб тягти його, аж поки й вистачить сили. На людях називали один одного по батькові, а наодинці — просто, як і раніше. Та ще коли сварилися, забували про негласну субординацію.

Данило Павлович блиснув з-під насуплених брів на дівчину й пішов до обляпаного багнюкою «бобика».

— А якщо мотоцикла? — обернувся біля дверцят машини.

— Що — мотоцикла? — не зрозуміла Олена.

— У парторга їх два, скажу хлопцям на тракторній, нехай пошепчуть старішого, вчися і їздь. Чи як?

Оленка посміхнулася:

— Незручно наче.

— Буде зручно, коли для діла, — голова сів за кермо і з серцем повернув ключем. — Ну, Тит, ну…

Через тиждень бригадир тракторної бригади після наряду підійшов до Олени:

— Ти чого свого коня не забираєш?

— Якого коня? — здивувалася та.

— Павлович сказав — для тебе. Хлопці зробили, ще й пофарбували, стоїть у гаражі, як новенький.

— Ой, Тихоновичу, — замахала руками Олена. — Я ж і їздити не вмію, і прав у мене немає.

— Та… які там права, — Тихонович по-батьківськи поплескав дівчину по плечу. — У нас що — на полі чи в рівчаках ДАІ стоїть? А Гриша Василенко взявся тебе навчити їздити. Приходь.

Оленка прийшла. Мотоцикл і справді стояв, мов новенький, виблискував червоною фарбою.

— Із тебе могорич, Миколаївно, — озвався з глибини гаража старий слюсар Єврошко. — Хлопці на совість постаралися. Гришо! — гукнув кудись, за розібраного, без коліс трактора. — Бригадирша прийшла.

— Ну що, будемо вчитися? — молодий механізатор вийшов із-за трактора, хвацько натягнув на очі картуза. Та Оленка встигла побачити, як вони насмішкувато блиснули, й відступила від мотоцикла. — Не бійсь — він не брикається, — реготнув юнак. — Оце ось дивись, отак умикається, заводимо… Сідай. Ну, чого ти?

— Не дурій, — осмикнув його Єврошко. — Взявся учити, так учи, бо я Тихоновичу розкажу. Герой…

— Уже й пожартувати не можна, — хлопець сам сів на мотоцикла. — Сідай позаду, — обернувся до Олени.

Із колгоспного двору виїхали потихеньку, і Григорій пояснював Олені, як перемикаються швидкості.