Джон Уейн - Зима у горах

— Боже, який потік інформації! Я ж іще не сказала, що приїду.

— Але ж ви можете приїхати. Якої-небудь середи, ввечері, коли діти ляжуть спати, а чоловік буде в Лондоні й не зможе дорікнути, що ви нехтуєте ним, і вам нічого буде робити вдома, не буде з ким поговорити. Ви можете сісти в свій голубий міні-автомобіль і приїхати в Лланкрвіс.

— Так, можу. Але не розумію, навіщо мені це.

— А ви приїдьте просто так. Хоча б тому, що вас запрошено.

— А ви справді вмісте куховарити? — змінила вона тему розмови.

— Тільки прості страви. Але голодною ви не залишитесь.

— То, може, мені приїхати і зготувати вам що-небудь? Яка у вас плита?

Серце в Роджера закалатало. Він здобув перемогу: вона ладна прийняти його запрошення!

— Та не турбуйтесь про це. Ви, мабуть, і так без кінця куховарите. Відпочиватимете, а вам прислуговуватимуть. От тільки коли це буде, найближчої середи чи наступної?

— Ні найближчої, ні наступної,— категорично, як це властиво жителям Півночі, відказала вона.— Якщо взагалі приїду, то після другої.

— Отже, третьої середи?

— Так, Джералд якраз виступатиме в Лондоні по телебаченню, і вдома я нікому не буду потрібна.

Діти про щось засперечалися.

— Мамо,— з криком кинулись вони до неї,— а рибки їдять водорості?

— Деякі їдять,— відповіла вона.

— Ага, що я казав? — повернувся Робін до Мері.

— Але ж,— личко в Мері засмучено скривилось, бо вона програвала в суперечці,— у них немає зубів жувати.

— А вони лижуть водорості язичками,— сказав Робін.— Вони роблять отак: лизь-лизь.— І він показав, як лижуть рибки.

— Ви обоє помиляєтесь,— мовила Дженні.— У них є зуби. Ось застроміть пальця рибці в рот і тоді побачите, є в них зуби чи ні.

Це їх заспокоїло: якщо правда не за тим і не за тим, то ніхто й не виграв. Діти подалися геть, і чути було, як Мері казала Робіну:

— Ото вигадав: рибки можуть лизати!

— Можуть. Місячні рибки можуть лизати! — відповів хлопчик.

Роджер відчув, що треба тактовно зникнути. Він домігся того, заради чого прийшов, і не повинен ставати між дітьми й Дженні, псувати їм прогулянку.

— То я пішов,— промовив він.— Отже, третьої середи чекатиму вас близько восьмої.

— Тільки не знаю, чи зможу я бути у вас довго,— сказала вона, глянувши на нього через плече, бо саме ступила по слизькому камінню туди, де вже дерлися вгору діти.

— Не має значення,— гукнув він, посміхаючись.

Вона коротко посміхнулась йому у відповідь і відвернулась.

Стрибаючи з каменю на камінь, він дістався до низького муру, що тягся понад морем. Там між смужок хирлявої, припорошеної сіллю трави бігла дорога до міста — ця дорога поведе його геть від Дженні, назад, у порожнечу. Він обернувся, щоб подивитись на неї ще раз: усі троє стояли до нього спинами, і, нахилившись, вдивлялись у мереживо піни край води.

— А ось іще один! — долинув до нього вигук Робіна.

— Щасливого полювання! — гукнув він.

Але вітер, який знявся ще тоді, коли вони розмовляли, тепер набагато посилився і відніс його голос назад, до гавані й непорушних веж замку. Злегка знизавши плечима, Роджер рушив у зворотну путь тим самим шляхом, яким прийшов.

Герет тримав автобус у гаражі з рифленого заліза. Стояв цей гараж на відкритому всім вітрам місці між двох садових мурів у найвищій частині селища і був трохи замалий, щоб у ньому вільно вмістилося все те, що Герет намагався туди впхати: автобус, каністри з пальним, інструмент, верстат, запасні покришки і таке інше. Щоб вкотити жовту потвору в гараж і викотити її звідти, потрібно було неабияке вміння, бо з обох боків залишалось не більше трьох-чотирьох дюймів вільного простору, тож Герет нікому й ніколи не довіряв ставити автобус, а робив це сам. Він заводив його в гараж після останнього рейсу і виводив уранці, а решту часу, за будь-якої погоди, автобус стояв на твердому, порослому травою узбіччі поблизу центру селища. Саме там Роджер і побачив його вперше, коли спустився з гір під тією пам’ятною зливою.

Він працював у Герета вже близько двох тижнів, і тепер знову йшов дощ. Він хвилями накочувався на вулички селища, і кілька пасажирів, що мали їхати до Карвеная одинадцятигодинним рейсом, уже сиділи в автобусі, сповнюючи його запахом мокрих макінтошів. Герет накручував свого годинника — вони ось-ось мали рушати. Роджер сидів на одному з вільних місць попереду, споглядаючи дощ і слухаючи балачки, що точилися валлійською мовою позад нього. Він уже розрізняв чимало окремих слів і досить часто розумів цілі речення.