Джон Уейн - Зима у горах

Вона його не бачила. Діти навперебій про щось її розпитували. Він чув тоненькі дитячі голоси, напрочуд лункі в прозорому повітрі погожої днини, хоч і не міг розібрати слів, а потім почув і її голос, що розважливо відповідав їм; цей голос, хоч і більш низький, видався йому таким же свіжим і юним, як і нетерплячі вигуки малят. Отак вони й закарбувалися в його нам’яті, всі троє, коли він, ще не помічений ними, зупинився на мить, щоб охопити поглядом картину, що постала перед ним: троє однаково непосидючих і тендітних дітей, на яких життя, таке для них вабливе й цікаве, ще не залишило своїх позначок. Вони то швидко перестрибували з каменю на камінь, то раптом нахилялись, шукаючи щось відоме тільки їм,— постать матері була більшою за постаті дітей, але видавалася просто їхньою збільшеною копією.

Завмерши на місці, Роджер жадібно дивився на неї. Дженні була в джинсах — повсякденному одязі її покоління — і в короткому й товстому темно-червоному светрі, що ховав обриси її тіла, від чого вона виглядала ще звабливішою. Яка вона тендітна, які в неї поривчасті рухи! Роджер несподівано, але безповоротно відчув, що жадає її — не просто як жінку для любовних втіх, а тому, що це Дженні, єдина й неповторна!

Але ж вона одружена. Те, що вона третя дитина, тільки більша, у цій групі безтурботних дітей,— не що інше, як його фантазія. Вона — заміжня жінка. Нещаслива в своєму безглуздому шлюбі, як нещасливий і він у своїй безглуздій самотності. І обом їм майже однаково важко чимось зарадити тут.

Вій вагався, роздумуючи, пройти повз неї, чи нишком повернути й податись назад у Карвенай, щоб уникнути зустрічі, чи наважитись підійти до неї й заговорити? Вона була йому потрібна, і саме ця обставина лякала Роджера. А раптом вона відштовхне його... обуриться його втручанням в оцю коротку ліричну інтерлюдію свого нелегкого життя... Але, як це часто трапляється, стоячи непорушно, він привернув до себе увагу. Ось одна дитина глянула в його бік, потім друга, а тепер уже й Дженні дивиться на нього. Відвернулась, знову глянула, мовби гадаючи, знайомий їй цей чоловік чи ні. Набравшись духу, він на знак привітання нерішуче помахав рукою і рушив до неї.

— Роджер Фернівел, так? — згадала вона, коли він спустився нижче, подолавши десяток ярдів каміння й водоростей, що відділяли дорогу від краю води.

— Та він,— відповів Роджер і зразу ж, неначе її слова були запрошенням, вийшов на вилизаний хвилями берег і попрямував до цих,— Полюєте на живність у калюжах? — спитав він, підходячи ближче. (Вияви доброзичливу зацікавленість. Стань улюбленим дядечком! Зав’яжи бодай якусь розмову).

— Тут зовсім немає калюж,— промовила Дженні, випростуючись і спокійно дивлячись на нього до болю чистими очима,— Це єдине, що мені не подобається на цьому узбережжі. Сама рінь.

— Ми шукаємо гарні камінці,— повідомила старша дитина. Зупинившись, Роджер уважніше глянув на дітей і побачив, що дитина, яка щойно заговорила до нього,— дівчинка років п’яти; а друга дитина, яка дивилась на нього й сором’язливо мовчала, — хлопчик, менший десь на рік.

— Он як, гарні камінці? І багато ви нашукали?

— Так,— відповіла дівчинка упевненим голосом власниці.— Вони ось тут, у торбинці.— І вона показала йому торбинку, зшиту з яскравих клаптиків вовняної тканини.— Це все мої. Робін кладе камінці собі в кишені.

— Я беру тільки білі,— озвався хлопчик, ледь чутно від зніяковіння. Він швидко застромив рученята в кишені, неначе захищаючи свої скарби від пришельця, що пильно розглядав його.

— Мері, Робіне, це містер Фернівел,— серйозно представила його Дженні.

— Він татків приятель? — спитала Мері, і з виразу її очей було видно, що вона міркує, чи не може Роджер їх чимось розважити.

— Ні, він мій приятель!

Це вже щось!

— Вам тут подобається? — спитав Роджер. Запитання пролунало безглуздо, так, наче він спитав: «А ви часто сюди приходите?»,— але Дженні відповіла на нього цілком серйозно:

— Дуже. Я звикла приходити сюди, коли була ще студенткою. Подовгу гуляла тут сама, розмірковуючи над тим, що готує мені життя,— Вона засміялась, іронізуючи з себе, але не виявляючи до своєї особи ніякого жалю.— І тепер, коли знаю, що воно мені приготувало, я й далі приходжу сюди. Але майже завжди з дітьми. їм доведеться виростати десь у світі передмість, тому я хочу, щоб у них збереглися бодай дитячі спогади про смужку землі, що не є передмістям.

— Певно,— сказав він,— у вас збереглися саме такі дитячі враження. І вони допомагають вам лишатися собою й не приймати передмість та їхніх мешканців.