Джон Уейн - Зима у горах

— А Маріо не терпиться приєднатися до них,— посміхнувся Медог,— У вересні він збирається на два тижні в Бретань у відпустку. Сподівається там ввійти у контакт з командос і взяти участь у якій-небудь їхній акції.

— Не може бути!

— Так, сер, може бути,—сказав хазяїн, перехиляючись через стойку до Роджера,— Це й сюди докотиться. Щось Вестмінстер не дуже квапиться падати нам незалежність. А хтось же повинен це діло підштовхнути. Для цього потрібен практичний досвід. Піду з командос. Спочатку трощити вночі вітрини. Потім підпалювати машини на стоянках. Вдарив тут, вдарив там — і зник. Ми їм покажемо, що не жартуємо. Тоді Вестмінстер поступиться, щоб насильства не було. Встановимо самоврядування, оберемо валлійський парламент. На кордоні англійці показуватимуть паспорти.

Роджер припав до кухля, цідячи пиво. Він аж ніяк по бажав устрявати в цю безглузду розмову, але водночас відчував, що хазяїн розлютиться, коли спробувати відбутись пустопорожнім словом. Крім того, за його реакцією пильно стежив Медог. Що написано на обличчі в Медога? Чемна цікавість? Чи щось схоже на зловтіху?

— А як ви дивитесь на все це? — навпростець спитав Роджер Медога.

— Так само, як дивилися б ви, якби були індіанцем черокі,— посміхнувся Медог.

— З вами просто неможливо розмовляти.— Роджер знизав плечима, бо саме так і думав.

Медог чемно провадив далі:

— Англійці завжди стикаються з одним і тим самим ускладненням. Вони ніяк не можуть повірити, що в них справді-таки є вороги.

— Ну, це було колись. А в цьому столітті нас змусили повірити.

— Але ніщо не змінилося. Англійці, як і перше, виростають з вірою в казку про те, нібито їхня власна історія — це суцільне рожеве світло і жодної плямочки. Вони таки нічого не відають про кривди, яких нам заподіяли. І не мають

почуття провини через своє невігластво. З-поміж отих тисяч англійських туристів, що плавом пливуть улітку в Ірландію, чи багато знайдеться таких, які мають бодай найменше уявлення про те, яким чином англійці змушують ірландців страждати? Запитайте про це в кожного десятого з тих, хто сходить з порома. Спробуйте знайти хоч одного, хто чув би про те, що політика англійського уряду прямо спричинила так званий картопляний голод сорокових років, коли з голоду померло мільйон ірландців у цій країні достатку, достатку не для них.

— Але ж слухайте, це само собою...

— Англійські солдати охороняли склади з продовольством, щоб голодний ірландський простолюд не добрався до нього,— вів далі Медог. Усмішка з його обличчя зникла.— Ірландський селянин виростив безліч усього, але йому не дісталося того. Його їжею була картопля, а коли картопля згнила, він голодував посеред достатку.

— Так, я це знаю і зараз зовсім не захищаю...

— Нехай англійці показують паспорти,— сказав хазяїн.— Без паспортів людного не пускати. Уельс — багата країна: сталь, вугілля. Слухайте-но,— вів він далі,— ірландці збунтувалися ще в тисяча дев’ятсот шістнадцятому році. А ми тут чекаємо надто довго. З біса довго.

— Ну, можливо, ви дістанете свободу конституційним...

— В тисяча дев’ятсот сорок третьому,— не вгавав хазяїн,— двоє англійців узяли мене в полон. Двоє разом. Казали, що відріжуть мені чоловічу плоть. Весь час торочили: «Ось доберемося до бази, туди тебе й розтуди, і відріжемо тобі все твоє причандалля». І реготали.

— Але ж ви їм не вірили?

— Та ні, сер, вірив. Муссоліні, так той нам казав...

— Стривайте, ради бога, якщо ви збираєтесь вплутати сюди Муссоліні...

— Чого валлійцям завжди бракувало,— раптом втрутився Медог,— то це Хайле Селасіє.

Роджер, від здивування втративши на мить здатність говорити, мовчки втупився в Медога. А хазяїн, розхвильований згадками про загрозу, що колись нависла була над його чоловічою силою, пішов до другого кінця стойки обслужити відвідувача.

Майже сердито, з лютим бажанням добратися до прихованої суті всього цього, Роджер обернувся до Медога:

— Ну, а тепер випиймо і розкажіть мені про це політичне осине гніздо, в яке я, здається, ненароком уліз.

— О, Маріо — прибічник активних дій,— весело відповів Медог, знизавши плечима.— Та і я, мабуть, був би таким, якби мене взяли в полон і погрожували каструвати. Розумієте, ставши військовополоненим, вій оселився в цих краях, пустив тут коріння, одружився з місцевою дівчиною. У нього купа дітей, і жодне не вміє до пуття балакати по-англійському, бо Маріо дбає, щоб було саме так. Місцеві жителі під час війни ставились до нього добре. Мабуть, так само до нього поставилися б і в Англії, але в свідомості Маріо склалось переконання, ніби англійці втягли валлійців у війну, яка їх зовсім не стосувалася, через що тут піхто й не відчував до нього, солдата ворожої армії, неприязні.