Джон Уейн - Зима у горах

— Ну, він, мабуть, не дуже любив і свою батьківщину, якщо...

— Та Маріо пам’ятає свою батьківщину тільки такою, якою вона була за часів Муссоліні. Він жодного разу туди не їздив. Вважає себе валлійцем італійського походження, і його страшенно дратує, що паспорт у нього британський.

— То він — британський підданий?

— А хто ж він, по-вашому,— посміхнувся Медог,— іноземець?

Обидва глянули туди, де Маріо витирав склянки строкатою ганчіркою, очевидно, клаптем своєї колишньої сорочки, і бурмотів щось собі під ніс про той жахливий день 1943 року.

— Він кинув працювати на фермі, як тільки дістав дозвіл вільно пересуватися,— сказав Медог,— і найнявся слугою в цю пивну. Тоді вона належала одній бабці, яка мешкала в Карвенаї ще від часів королеви Вікторії. Маріо поважав стару, шанувався, і коли вона постаріла так, що вже не могла займатися пивною, то порекомендувала його пивоварні, і він одержав ліцензію продавати пиво.

— А чи не ображає він улітку своїх відвідувачів-англійців? Чи не підсипає їм у пиво товченого скла?..

— Ні, цього він не робить. Такі вибухи, як сьогодні, в нього трапляються рідко. Поводиться в повсякденному житті як усі: бізнес — це тільки бізнес, а політика — це тільки політика. З пивом він її не змішує.

Вони гукнули Маріо й замовили ще по кухлю пива і кілька бутербродів. Він обслужив їх уже зовсім спокійно, лише зауважив:

— Візьму відпустку й поїду в Комбур.

— Неодмінно поїдьте,— відповів Роджер. Він розплатився за себе й поніс пиво та бутерброди до столика.

— Саме зараз, як на мене,— промовив Медог,— найбільший успіх може принести наступ у галузі культури.

— Але чи не жахливо й прикро писати мовою, якою читає так мало людей?

— Справи повертають зовсім в інший бік,— відказав Медог. Він сьорбнув пива і, набравши досить таємничого вигляду, повторив: — Хай там що, а вони рухаються у зовсім протилежний бік.

Роджер промовчав, сподіваючись, що Медог розвине свою думку, але той додав лише:

— Поживете тут трохи — дещо побачите.

Обидва помовчали, наче для того, щоб ця частина розмови зникла з свідомості, а тоді Медог сказав:

— От якби я поїхав у Бретань, то неодмінно познайомився б з деякими поетами.

— Он як? — промовив Роджер, жуючи бутерброд.

— В Бретані є просто чудові поети,— сказав Медог.— Вам буде легко читати їх, коли ви почнете розуміти валлійську. Я міг би показати вам...

Їхня розмова набрала вченого, вузько фахового характеру, й Роджер знову відчув, що Медог йому подобається, що він навіть захоплюється ним. А кілька хвилин тому вій зовсім не був цього певен.

Вони розмовляли доти, поки пивна зачинилася, після чого Медог подався до себе на службу, надудлившись пива так, що не було сумніву: він неодмінно засне над відомостями про надсучасні житла з усіма вигодами. А Роджер, стоячи на тротуарі, дивився в небо. Там, на тлі яскравої блакиті, клубочились і перевертались білі хмари. Повітря було напрочуд свіже. Саме про таку прогулянку він і мріяв! І Роджер швидко рушив набережною повз пришвартовані рибальські судна, по припорошених сіллю дошках причалів. Незабаром місто залишилося позаду. Вузька кам’яниста дорога вела понад берегом далі, повторюючи його вигини, але за причалами по ній майже ніхто не їздив. Влітку машини відпускників завертали сюди з шосе і зупинялися на трав’янистому узбіччі, немов металеві звірі, вигнані на пасовисько, а їхні власники хлюпались і галасували у воді, або дрімали, накрившись газетами, або вилизували морозиво з вафельних фунтиків. Тепер про ті три місяці, що їх люди проводять у пошуках утіх, нагадували лише клапті подертого паперу,— його видно було де-не-де в кущах ожини за низьким кам’яним муром з боку моря,— та пластмасове відерце, забуте якоюсь міською дитиною, що тепер уже мріє про Різдво,— відерце лежало, вгрузнувши в пісок, там, куди приплив не діставав і не міг змити його в море.

Роджер ішов, глибоко вдихаючи повітря і втішаючись пустельністю й безлюдністю цієї місцевості, скелями з бородами водоростей, до яких поналіплювались черепашки, низьким громаддям острова Енглсі за широкою смугою тьмяно виблискуючої води, калюжами мулу, де, вишукуючи здобич, бродили якісь птахи. У відпускний сезон на березі, мабуть, яблуку ніде впасти, але зараз, коли вже по-справжньому почалася зима, довкола не було нікого; проте, проминувши поворот дороги, Роджер побачив, що хтось тут усе-таки є. Ярдів за п’ятдесят попереду на жухлій траві узбіччя стояла маленька яскраво-синя машина. Він пошукав очима людей, що приїхали цією машиною, і скоро помітив їх біля самісінької смуги прибою: двійко маленьких дітей заклопотано схилялись серед каміння, часом зникаючи за ним, а біля них їхня молода матір. На якусь мить його погляд знічев’я затримався на них; йому приємно було бачити людей лише тому, що їх присутність додавала композиційної стрункості картині, від споглядання якої він відчував насолоду. Та ось молода мати випросталась і подивилась назад, на берег, і Роджер побачив густе пасмо темного волосся над чолом і щось знайоме в поставі. Атож, знайоме. То була Дженні.