Джон Уейн - Зима у горах

«Ну, а я, мабуть, подамся до італійця».

Краще все ж таки зберігати гідність і не набиватися Горсту в друзі.

«Добре,— відповів Герет.— Тоді до зустрічі о пів на п’яту».

І він поніс своє важке тіло на ніжках-шпичаках через площу.

А Роджер, відчуваючи невимовну полегкість від того, що плече по муляє лямка від сумки, пішов вулицею вниз до пивнички італійця. Попереду його чекала година чудесного байдикування і, можливо, прогулянка до моря.

Посеред тижня, під час ленчу, в пивній італійця бувало не дуже багато відвідувачів, але якщо сюди приходили Айво з Гіто, створювалося враження, ніби зібрався цілий натовп. А зараз кілька чоловіків у кепках і плащах сиділо по кутках і посмоктувало пиво. Спершись на стойку, з господарем спокійно й поважно розмовляв Медог.

Не знаючи, як краще повестись, Роджер зупинився неподалік від стойки, чекаючи, щоб його помітили. Синій костюм Медога був пом’ятий і заяложений, волосся потребувало стрижки, а черевце заважало зручно спертись на стойку. Цікаво, який з нього поет? Треба налягти на вивчення валлійської і чим швидше прочитати що-небудь із творів Медога. Певно ж, банальна зовнішність Медога не виключає того, що він — справжній поет. І те, що він достоту схожий на молодого клерка з провінційної контори по продажу нерухомого майна, свідчить лише на його користь, бо поети, які мають вигляд поетів, надто часто виявляються крикливими пройдисвітами. Що ж до італійця, то він, здавалося, був ладен хоч зараз вийти на сцену в хорі якої-небудь опери Верді, щоб галасувати, кричати «ура» й удавати, ніби п’є вино з бутафорського картонного келиха. Волосся в нього було мов хутро росомахи. Воно здіймалося темними хвилями навколо вух, що хоробро стирчали вгору, мов скелі з води. Італієць і Медог розглядали якусь газетну вирізку.

Минуло кілька хвилин, а тоді один з відвідувачів у плащі гукнув щось хазяїнові по-валлійському, назвавши його просто на ім’я,— видно, звертав його увагу на те, що клієнт чекає. Хазяїн нетерпляче підвів погляд і, побачивши Роджера, щось промовив співучою валлійською мовою.

— Даруйте,— перепросив Роджер,— я ще не розмовляю по-валлійському. Роблю тільки перші кроки.

Зачувши голос Роджера, Медог відірвався від газетної вирізки й помахом руки привітав його.

— А, англієць,— сказав хазяїн.— Що ви хочете замовити? Зараз я вас обслужу. Ми тут читали дещо цікаве. Про Бретань.

— Оп як? Мені, будь ласка, кухоль гіркого.

— Так, сер, про Бретань,— повторив хазяїн,— Там б’ють вітрини. Еге ж, вітрини. Дзеркальне скло.

— Он як? — стримано озвався Роджер. Хто б’є? Про що цей чоловік говорить?

— З вас шилінг дев’ять пенсів,— сказав хазяїн, люб’язно підсовуючи Роджеру кухоль з пивом. В його поведінці не відчувалось ні ворожості, ні зичливості; «зверхня» — так точніше можна було б назвати його поведінку.

Роджер простягнув йому шилінг і дев’ять пейсів і спитав:

— Кажете, б’ють вітрини з дзеркального скла?

— Атож, сер,— просяяв хазяїн. Він змахнув гроші в шухляду.— По всій центральній вулиці в Комбурі. Це справа рук командос.

Роджер поверх кухля з пивом благально глянув на Медога.

— Ідеться про бретанських командос,— пояснив Медог.— Ось, подивіться самі. — Вій простягнув Роджерові газетну вирізку,— Вони висаджують вітрини крамниць пластиковими бомбами. Вночі, щоб нікого не поранило. Але якщо це не справить враження...— Він красномовно замовк.

Роджер узяв до рук газетну вирізку.

— Здається, я не знаю, хто такі бретанські командос,— сказав він, мовби вибачаючись.— Чи вони часом не...

— Ха! — задоволено прогув, наче з бочки, хазяїн,— Саме так і говорять у Парижі. Хто ці люди? Звідки вони взялися, ці маленькі чоловічки, що називають себе командос? — Спершись на стойку, він аж затрусився від беззвучного сміху.— А тоді одного чудового дня — ба-бах! — І він закрутив руками у вузькому просторі, між собою й пляшками.

— Вони вважають французів окупантами,— розважливо пояснив Медог. В його посмішці було щось терпляче, навіть сумовито-поблажливе, і це дратувало Роджера більше, ніж театральність хазяїна,— Вони не хочуть залежати від Парижа. їхні законні вимоги залишено без уваги, тож вони вдаються до сили. Хлопці пройшли військову підготовку, і в них є зброя.

— Так, сер, зброя,— підхопив хазяїн,— і гроші. Сила-силенна всього. Наступного разу полетять не тільки вітрини.— Він захоплено посміхався.

— Що ж,— мовив Роджер, прикладаючись до кухля.— Як на мене, це їхня особиста справа.