Джон Уейн - Зима у горах

хитрувати, чіплялися за схил з неперевершеною і далеко розрахованою передбачливістю; неподалік довгий одноповерховий будинок так само притискався до землі, та він, проте, посилав вітрові виклик розірваним на клубки струмочком диму, що вихоплювався з димаря. Люди прокидались, пили чай, їли вівсяну кашу й визирали у вікна, прикидаючи, яка буде погода. Десь там, по той бік гори, у селищі, певно, перевертається і бурмоче в останні хвилини сну Герет, і ковдра здіймається горбом над його спотвореною спиною. А внизу, ближче до моря, в якомусь невідомому місці Дік Шарп, розплющивши очі, всміхається, побачивши своє багатство.

Сонце випливло із-за гір і спрямувало довгий палець-промінь на Роджера. Все довкола сяяло, як нова монета, визолочене, в потоці невимовно прекрасного світла. Отже, лихим, слабким, хтивим, зневіреним і зломленим життям, кожному чоловікові і кожній жінці сьогодні світитиме сонце й щось шепотітиме вітер.

Після такого ліричного початку день, що чекав Роджера попереду, вже здавався йому аж ніяк не позбавленим надій на краще, навпаки, він ніби обіцяв, що сьогодні Роджеру може пощастити, якщо він діятиме й намагатиметься перебороти труднощі. Відколи зазнав невдачі з Беверлі, Роджер з щемливим почуттям усвідомлював, що йому бракує завзяття; він рухався в цьому дивному, незнайомому світі ніби навпомацки, і його ні на мить не полишало відчуття, що сили у нього от-от вичерпаються. А сьогодні він зрозумів, що може взятись за розв’язання своїх проблем,— негайно, широким фронтом.

Першою проблемою були гроші. Він узяв з собою кілька дорожніх чеків, але майже все по них одержав. Тепер же, коли він вирішив на якийсь час осісти в цих краях, йому треба було домовитися з місцевим банком. А також (з внутрішнім дрожем подумав він) з’ясувати, який у нього баланс. Крім того, треба вибратися з готелю «Палас» і сплатити за рахунком, адже він і цього ще не зробив, хоч уже й найняв квартиру в місіс Опори Джонс.

Проте Роджер зволікав не без причини. Він хотів влучити таку хвилину, щоб, коли він буде розплачуватися і виїжджати з готелю, за конторкою чергувала Райанон. Це дасть йому чудову нагоду зав’язати з нею розмову. Та як на те, він не міг зрозуміти, за яким графіком чергує Райанон. Вона то їхала до Карвеная вранці, то поверталася в Лланкрвіс посеред дня, а то їхала в місто останнім рейсом, мовби на нічне чергування. Можливо, якби він попрацював на автобусі кілька тижнів, то збагнув би якусь систему її поїздок. А поки що йому лишалося тільки вгадувати. Він уже заходив у «Палас» під час однієї з перерв у роботі и зазирав у хол, щоб подивитись, чи немає там Райанон. її не було, і він знову вийшов, вважаючи за краще заплатити за зайвий день чи й більше, аби тільки познайомитися з нею. Вона була така вродлива, така молода, так чудово вдягнена й така недосяжна для всіх, хто не має швидкохідної машини, пачки грошей в кишені, надійного спадкового бізнесу, засмаглого обличчя, яке легко розпливається в посмішці, а також широких плечей під бездоганно пошитим піджаком, що Роджер цілком тверезо усвідомлював: тут він просто марнує час. Попри все це він подався до готелю «Палас». Було пів на дванадцяту, він мав перерву до дванадцятої, коли вони з Геретом знову поїдуть нагору.

Вона була на місці. Квітуча, свіжа, з темним, як у єгиптянки, волоссям, але з ніжно-рожевим рум’янцем на оксамитово-м’якій шкірі обличчя; вона сиділа на високому стільці за конторкою портьє, наче то була стойка бару, а вона — клієнтка: сидить і спостерігає, що відбувається навколо.

— Вітаю,— сказав Роджер.

Райанон мовчки посміхнулась, не забувши, проте, надати цій посмішці трохи запитального відтінку (чому ви звертаєтеся до мене? І чому так фамільярно?).

— Будь ласка, дайте мій рахунок. Я сьогодні виїжджаю.

— Зараз.— Вона мовчки обернулася до дівчини, яка працювала за скляною перегородкою.— Рахунок чотириста двадцять восьмого, будь ласка.

«Вона знає номер моєї кімнати, бо зразу згадала. Отже, запам’ятала спеціально? Чи вона не від того, щоб коли завгодно?..»

— Будь ласка, сер,— чітко й ввічливо сказала вона, підсовуючи йому аркуш паперу.

«С е р?»

— Я, знаєте, працюю тепер на автобусі,— промовив він, підписуючи свій останній дорожній чек.— Допомагаю Беретові.

— Так, я вас бачила.

— Я мешкаю на горі у вашому... вашому Лланкрвісі. Найняв там квартиру.

Вона обернулася, щоб передати чек касиру.

— Дякую вам, сер. Ось здача.

— Якось смішно, що ви кажете мені «сер». Ми обоє мешкаємо в Лланкрвісі, нам би слід бути демократичнішими.