Джон Уейн - Зима у горах

Та ось усі вийшли, і в дверях, затуливши отвір своїм великим горбатим тулубом, з’явився Герет, який перед тим вимкнув мотор.

— Уже прийшли на роботу, га? Ну, поки що робити нічого, назад поїдемо аж о пів на одинадцяту. А зараз ходімо вип’ємо чаю.

Вони перейшли площу. В кафе, за критим формікою столом, на тлі наклеєних на аркушах картону рекламних плакатів сиділи Айво й. Гіто. Старезний календар на стіні, уславляв припалі пилом жіночі форми. Сигаретний дим плив угору, під голою електричною лампочкою тьмяно, немов срібний, поблискував титан для окропу.

— Ми п-підкріплюємося,— сказав Айво, постукуючи по своїй товстій чашці з білої глини.— Годилось би влити сюди ще й півпляшки бренді, та от лікарі застерігають мене через високий кров’яний тиск. Збираємось прокрутити одну" штуку з найбільшим живолупом в усьому Уельсі, друже.

— Претендентів на цей титул тут сила-силенна,— зауважив Герет, сідаючи на розхитаний стілець.

— Так, але це П’ятипроцентний Джонс,— промовив Гіто.

— Міцний горішок, — погодився Герет.

Роджер слухав їх, попиваючи темний, надто солодкий чай.

— Знаєш, що він зараз скуповує? — спитав Айво.— Ліхтарні стовпи.— Він зсунув на потилицю плетену шапочку і енергійно поскріб у голові.— Старі газові ліхтарі. Вважає, що вони матимуть страшенний попит. Для садків. Як ото було на ліхтарі від карет. Скупив їх уже кілька десятків і тримає на спеціальному складі.— Він нахилився над столом ближче до співрозмовників,— А знаєте, що він утнув минулого тижня? В нього померла стара бабуся. Він поховав її через Кооперативне похоронне бюро. На похороні був у чорному сюртуці й смугастих штанах. А що зробив потім? Сів у свою машину й прямісінько до Кооперативного бюро. Там службовці вже закінчили робочий день і надягали пальта. Так от, він не випустив нікого, поки не одержав папірців на свою частину в дивідендах, а вдома підшив їх у конторську книгу. Захотів мати зиск навіть з похорону власної бабусі. Бізнес є бізнес — живий ти чи мертвий.

Чи було що історію вигадано, чи тільки перебільшено? Ні з похмурого погмикування Герета, ні з обличчя Гіто, що розпливлося в радісній посмішці, Роджер не міг цього зрозуміти. А проте йому було приємно, що Айво й Гіто ставляться до нього по-дружньому й охоче розмовляють у його присутності. І хоч Айво ні разу по звернувся безпосередньо до Роджера, проте поглядав саме на нього, розповідаючи про П’ятипроцентного Джонса і Кооперативне похоронне бюро. Роджер вирішив перевірити, наскільки він тут бажаний.

Якщо Айво облишив свої безглузді підозри, ніби він, Роджер, платний агент Діка Шарпа,— то нехай засвідчить це зараз.

— А хто цей П’ятипроцентний Джонс? — недбало спитав він, ніби мав незаперечне право приєднатись до розмови.

Айво нічим не виявив, що запитання його роздратувало. Але він так само нічим не виявив, що почув його. Він розповідав далі, звертаючись переважно до Герета, але при цьому, невимушено й не змінюючи тону, перейшов з англійської мови на валлійську.

Роджер відчув мимовільний захват від того, як вправно його поставлено на місце. Без грубощів, без найменшого натяку на скандал, Айво дав йому зрозуміти, що не хоче мати з ним справи. Гіто теж перейшов на валлійську, а тоді й Герет, хоч останній навряд чи зрозумів, чим це викликано. Поважно, спокійно вони розмовляли своєю непроникно-незрозумілою мовою.

Роджер розумів, що йому слід образитись, але не міг викликати в собі необхідного для цього почуття обурення. Йому було приємно, що вони горді. Це збігалося з його уявленнями про те, як їм належить поводитися. Всі приречені на зникнення етнічні групи мають бути гордими — було б просто жахливо, якби вони почали поводитися догідливо, мовби вибачаючись у такий спосіб за те, що ще не перестали існувати. Роджер якось і не відчув, що гордість його ображено. Його ж бо, зрештою, майже ніщо не зв’язує з цими людьми. Якщо мисливець із племені, яке живе ще в кам’яному віці, ображає заїжджого антрополога, то ця образа лягає цікавим рядком у записник останнього, та й тільки.

Незабаром Айво вийняв чималого сірого з червонястим полиском годинника, подивився на нього й сказав, очевидно, щось схоже на «ну й засиділись». Вони з Гіто підвелися, попрощались і, виходячи, навіть досить приязно кивнули Роджерові.

— Pob hwyl,— кинув Роджер через плече.— Нехай щастить.— Він сказав це, щоб показати, ніби нічого не сталось, і що він досить знає валлійську мову, й усе зрозумів, а мовчав тільки тому, що так хотів.