Джон Уейн - Зима у горах

Герет терпляче вислухав його.

— А в цій вашій курікулі вам доводилось мати справу з автобусами? — спитав він.

— Ні.

— А в гаражі працювати доводилось?

— Ні.

— А чи маєте ви права водія ваговоза або автобуса?

— Ви ж розумієте, що не маю,--інакше я сказав би,

Герет поворушив своїми широчезними плечима під шкіряною курткою.

— Щось не схоже, щоб від вас було багато користі в обслуговуванні автобуса.

Роджер спаленів від гніву.

— Але ж я готовий учитись і працювати задурно! А допомога вам потрібна, нехай навіть у формі моральної підтримки.

— Ні, не потрібна,— вперто відказав Герет.— Поки що я не маю наміру просити допомоги.

— Та це вам просто хочеться, щоб усе було саме так, хіба ні? А все через гордощі. Бо коли ви змушені будете попросити допомоги, це означатиме, що ви програли. А чи знаєте ви, куди заводить людей така позиція? Коли вони перестають пручатися і починають просити допомоги, то буває вже надто пізно і вони летять у прірву.

— А ви, виходить, чимало знаєте про такі речі.

— Я знаю тільки те, що видно навіть здаля будь-кому, хто має очі. Вчора ввечері я міг би заприсягтися, що терпець вам ось-ось урветься. Якщо Дік Шари...— Роджер затнувся. Він не збирався називати це ім’я.

— Так-так, Дік Шарп,— повторив Герет,— Я все чекав, коли ви про нього згадаєте.

— А чому б мені й не згадати його? Кожний знає, що причина всіх ваших труднощів — він.

— Я ніколи цього не казав.

— Ви казали навіть більше. Я сам чув, як ви казали, що вб’єте його.

— На те у мене є особисті причини.

— Слухайте, ми розмовляємо як дорослі люди чи граємось у якусь дурну гру? Якщо мене влаштовує допомогти вам і я готовий робити яку завгодно, хай найскромнішу роботу, до того ж без платні, то яка вам різниця? Смердить від мене, чи що?

— Можливо, й смердить, містере,— відповів Герет. На його обличчі не можна було прочитати нічого.— Можливо, від вас трохи смердить Діком Шарпом.

Раптом Роджер усе зрозумів.

— О господи,— стиха промовив він.

— Це такий джентльмен, що залишає свій запах повсюди,— вів далі Герет,— Наче лис, який забрався на подвір’я.

Кивнувши на прощання хазяїнові, Герет попрямував до дверей, Відчинив їх, потім пустив, і двері знову зачинились, а він на якусь мить зупинився і глянув на них так, наче хотів побачити, що там, з другого боку. Потім обернувся й підійшов до Роджера.

— Якщо ви завтра вранці будете на площі о пів на дев’яту,— сказав він,— я познайомлю вас із розкладом.

— Буду,— відповів Роджер.

— Я вас чекатиму,— сказав Герет. Він кілька разів кивнув і вийшов.

Лямка шкіряної сумки була надто тонка. Вона врізалася Роджерові в плече. Минулого вечора, роздягаючись, він помітив на шкірі червону болючу смужку. Сьогодні він носив сумку на іншому плечі, але це було незручно, бо доводилося перебирати дрібні гроші для здачі лівою рукою. День уже кінчався, вони їхали десятигодинним рейсом з міста в Лланкрвіс, і Роджер відчував утому. Єдиний порятунок, вирішив він, придбати якусь із цих дурних шкіряних курток, щоб не муляло плечі.

Поринувши в такі думки, Роджер стежив за Геретовими руками, що легко лежали на великому колесі керма: Герет вів машину обережно, і їхати лишалось ще з чверть милі. Більшість пасажирів уже вийшла. В автобусі тепер сиділо всього кілька чоловік, вони їхали до кінця — до відкритої всім вітрам дороги, що позначала верхній край Лланкрвіса. Очевидно, ці люди мешкали або в безладному скупченні будинків на околиці, або в котеджах, розкиданих по схилу гори. Серед пасажирів була й ефектна красуня брюнетка, яку Роджер бачив за конторкою адміністратора в готелі «Палас»,— тримаючись дуже рівно, вона сиділа сама на задньому сидінні. Роджер здивувався, побачивши, що дівчина сідає в автобус на міській площі, і був зовсім приголомшений, коли вона заплатила за проїзд до кінцевої зупинки. Може, вона їде у цю запнуту дощовою пеленою діру на .краю світу, де, крім мокрих шиферних дахів та кудлатих овець, нічого немає, відвідати когось? Але до кого могла б їхати така дівчина? Невже вона мешкає в Лланкрвісі? Беручи гроші за проїзд, Роджер з такою неприхованою цікавістю витріщився на неї, що вона аж почервоніла й відвернулася до вікна. На ній було зелене замшеве пальто, очевидно, дуже дороге. Ясна річ, така вродлива дівчина повинна мати багатих приятелів. Просуваючись до передньої частини автобуса, Роджер раз у раз доглядав на неї, потім думки його перескочили на те, що у нього намуляне плече і що доведеться купити шкіряну куртку