Джон Уейн - Зима у горах

— Дякувати богу, це справді так. Мій батько дуже любив ловити рибу. Він брав нас із собою в Давдейл — мого брата й мене — і дозволяв нам цілий день бігати, де ми хочемо, коли ми були ось такими, як оці.

— Дивись, мамусю! — вигукнула Мері, підбігаючи до них,— Який гарний, червоненький!

Мати належним чином помилувалась камінцем, перш ніж він зник у торбинці.

— У них такі ніжні кольори,— мовила вона, звертаючись до Роджера.— Трапляються чудові темно-зелені топи, це мої улюблені. Очевидно, зелений сланець, відшліфований морем.

— А я більше люблю яскраві,— заявила Мері.— Мої ляльки теж люблять такі. У них великий будинок, вони в ньому мешкають, і їм потрібні прикраси й коштовне каміння. Мій тато каже, що всі леді люблять прикраси й коштовне каміння, а мої ляльки — леді.

Тепер, придивившись до дітей, Роджер побачив, що обличчя Мері схоже на обличчя її батька — кругліше, ніж у Дженні,— коли дівчинка виросте, воно стане менш витонченим. І все ж таки це не було обличчя Твайфорда: у виразі очей не проглядало нічого оцінююче-корисливого і саме личко було невинне й чисте. А хлопчик, який саме підійшов до них, був викапана мати.

— А в мене в кишенях біленькі камінці,— промовило хлоп’я, дивлячись на Роджера знизу вгору так, ніби вирішило довіритись йому.— Білі, як молоко, білі, як наволочка, білі, як хмарки. Так ми говоримо, коли граємось,— Вій не пояснив, що то за гра.— Хочете подивитись?

— Дуже хочу.

Пухкенька ручка зникла в одній кишені, друга полізла в іншу. На очікувально простягнуту долоню Роджера урочисто лягло п’ять білих камінців. Вони були бездоганно гладенькі й світилися чистим молочним кольором. В кількох прозирали тоненькі темно-червоні прожилки.

— А я свої камінці не кладу в будиночок для ляльок. Я в ляльки не граюсь. Я з них роблю сад.

— Он як?

— Так. Місячний сад.

— Місячний сад?

— Такий, як буває на місяці. Білий-білий.— Робін згріб камінці з Роджерової долоні своїми маленькими чіпкими пальчиками.— Ви вже подивились на них?

— Дякую, подивився.

— Тоді я покладу їх назад у кишеню.

Сховавши камінці, він знову заходився шукати. Тепер діти перестали звертати на Роджера увагу і повернулися до своїх серйозних справ. Скидалось на те, що, пропустивши Роджера крізь свою свідомість, вони вирішили, що тепер ним займатиметься їхня мати, а вони вже можуть не помічати його.

Роджер напружено дивився на Дженні. Наскільки дужче бажав він її, ніж, скажімо, бажав Райанон! Звичайно, Райанон набагато вродливіша. Аж надто, неймовірно вродлива, вона збуджувала його до нестями. І навіть якби якимось фантастично щасливим чином вона стала Роджеровою, вій все одно ніколи не почував би себе гідним її. А ось із Дженні щастя уявлялося цілком можливим, реальним — щастя домашнього затишку, де знайдеться місце і для цих двох дітей, яким інакше доведеться зростати в задушливій атмосфері гонитви за грошима, створеній Джералдом Твайфордом, і в середовищі, де їх постійно оточуватимуть такі бридкі паразити, як Доналд Фішер. Дженні була йому потрібна, і він міг дати їй те, що їй також було потрібно, то чому б не спробувати? Вітер брижив воду, холодний і солоний, він розвіював нещирість.

— Ви коли-небудь вечорами буваєте вільні? — раптом спитав він.

— Іноді.— Її голос звучав рівно, неквапливо.

Він повів наступ далі:

— А ви б не погодилися провести якийсь вечір зі мною?

Вона подивилась вдалину, на море.

— І що ж ми будемо робити?

— Що завгодно. їсти, пити, розмовляти.

Вона насупила брови.

— Про ресторани не може бути й мови. Тут немає жодного пристойного, та й взагалі...— Вона вмовкла, але Роджер зрозумів, що вона хотіла сказати. Вона одружена, а ресторани — громадські, місця.

— Я не мав на думці ресторан,— швидко зауважив він.— Я зготую що-небудь у своєму барлозі.

— О! — з насмішкуватим здивуванням вигукнула вона, обертаючись до нього.— У вас уже є барліг?

Вій засміявся. Це слово викликало в нього безліч сумних і смішних асоціацій, пов’язаних з парубоцьким життям.

— Всі десь мешкають.

— Але ж ви, очевидно, мешкаєте в такому місці, що можете запросити мене на обід і навіть зготувати його. Як зручно!

— Не глузуйте з мене,— попросив Роджер.— Я чесний трудівник і найняв одне з тих призначених для відпускників помешкань, за які між червнем і вереснем люди платять скажені гроші. А я маю його майже задарма.

— Дуже добре,— сказала вона вже зовсім не насмішкувато.

— По середах я кінчаю роботу рано. Мешкаю в Лланкрвісі. Перший будинок праворуч після знаку, що обмежує швидкість до тридцяти миль на годину. У мене окремий вхід, збоку.