Джон Уейн - Зима у горах

— Так, але що ви приготували з м’яса?

— Шашлик.

— Тоді я дуже зголодніла.

Він засмажив товсті шматки м’яса, переклавши їх кружальцями ананаса й цибулі. Це була його коронна страва,

— А ви до всього ще й кухар,— сказала вона, сідаючи за стіл.

— Я вмію готувати тільки цю страву. А взагалі варю здебільшого яйця.

Вони почали їсти. Він налив вина. Шашлик їй смакував, вона пила й балакала, і на її обличчя падало світло з каміна. Досі він жодного разу не бачив її саму. Коли вони зустрілися вперше, її гнітила присутність чоловіка та чоловікових друзів; під час другої зустрічі вона була матір’ю, уособленням авторитету й любові. Любов! Натура Дженні повинна бути сприйнятлива до любові, і вона, очевидно, щедра в ній. Але любов — справа серйозна, вона змінює життя людей, а зараз уся поведінка Дженні свідчила лише про її звичайну прихильність до нього, про те, що їй приємне його товариство,— не більше. Ніщо не пригнічувало її, вона відпочивала, забувши про свої клопоти і втішаючись гостиною.

Він налив іще вина, приніс сиру й фруктів, і вони знову їли, пили й розмовляли. Проте думка про любов засмутила його, бо нагадала про потребу в коханні, яку він так гостро відчував, нагадала про самотність. Він запросив Дженні тому, що сподівався втягнути її в своє життя, одержати від неї трохи того, чого потребував, і хоч приємно відпочивати й поводитись легковажно, але було б лицемірством і дурістю затягувати такий стан далі межі, за якою слід розпочинати серйозні справи. Роджер перехилив келих вина, щоб збадьоритися, набратися рішучості, але це не допомогло. Він раптом відчув, що страшенно втомився, що його тіло ніби налилося свинцем. Він вчасно не відігнав від себе думки про те, які серйозні речі поставлено на карту, і тепер було надто пізно повернути собі веселий настрій: хвилини відпочинку Минули, попереду знову була робота, робота й робота.

Дженні, упоравшись з грушою і витираючи пальці паперовою серветкою, вловила цю переміну.

— Що сталося? — спитала вона.

Йому подобалась її безпосередність і щирість. Тож, сміливіше.

— Давайте посидимо, якщо ви закінчили їсти,— запропонував він.

— Я ж і так сиджу.

— Я хотів сказати — посидимо на дивані,— уточнив вій. Диван було спокусливо підтягнуто ближче до миготливого вогню каміна.

— Якщо ви так хочете,— відповіла вона байдужим тоном, проте коли вони опинилися на дивані поряд, він не міг присилувати себе ні заговорити, ні присунутися до неї.

— Вечеря була чудова. Дякую,— мовила вона.

— А я вдячний вам за те, що ви провідали мене. Приїхати сюди машиною набагато морочливіше, ніж...

— Ми щось не про те говоримо,— спокійно докинула вона.

— Як не про те?

— Не про те, що значно складніше.

Якусь хвилину він мовчав, потім сказав:

— Певного мірою ми говоримо саме про те. Про серйозні речі і ні про що інше.

— А я гадала, що трохи розважуся тут,— мовила вона, дивлячись у вогонь.

— Людям мого віку не до розваг,— сказав він.— Якщо 'ж вони їх прагнуть, якщо шукають їх скрізь, то це означає, що в їхньому житті не все гаразд.

— А як щодо людей мого віку? — спитала вона.

— Зовсім інакше. У людей вашого віку попереду більше часу, і тому вони спокійніші. Вони ще мають час влаштувати своє життя, зруйнувати його і побудувати наново — таке, яке їм до вподоби.

— Якщо тільки відчувають потребу в цьому.

Він обережно зауважив:

— Мабуть, краще, коли така потреба є. І, певно, погано, коли з самого початку все складається надто добре.

— Чому? Ви хочете повторити мені всі оті бородаті дурниці про зламану кістку, яка зростається на місці перелому ще міцнішою?

— Почасти й це, але і дещо інше. Люди, які вальсують просто в щасливе життя, не наробивши помилок і не зазнавши лиха, не усвідомлюють, чого вони уникли, і тому не бувають належним чином вдячні за те, що їм поталанило, не цінують цього.

Дженні надпила з келиха. У відсвітах вогню з каміна червоне вино мерехтіло соковитим і густим світлом, джерело якого, здавалося, було в ньому самому.

— Скажіть, Роджере, ви філософствуєте заради задоволення послухати власний голос, що прорікає мудрість? Чи у вас є якась особиста причина говорити все це мені?

В короткій мовчанці, що запала, Роджер теж випив вина. Але воно на нього не діяло. Напруження в ньому було надто велике, щоб його могло подолати спиртне.

— Так, у мене є особиста причина.

— Ну що ж, давайте послухаємо.

— Я хочу, щоб ви були моєю.

— Не кажіть дурниць,— відповіла вона з північним акцентом.