Джон Уейн - Зима у горах

Він знову випив.

— Чому ж це дурниці?

— Тому що я заміжня жінка з двома дітьми.

— Але ви одружені не з тією людиною. Ваше заміжжя не приносить вам щастя.

Вона мовчки нахилилась і взяла з підлоги свою сумочку. Роджер подумав, що вона шукає сигарету, щоб, закурюючи, виграти трохи часу і відбити його випад. Але, на його подив, вона вийняла окуляри в товстій чорній оправі. Наділа їх і уважно подивилась на нього.

— Нащо ви це?

— Хочу розгледіти ваше обличчя,— відповіла вона. Від товстих темних скелець під чорним пасмом волосся, що закривало їй чоло, її обличчя здавалося по-дитячому ніжним і беззахисним. І очі її за цими скельцями були зовсім як у скривдженої дитини.— Я надто марнославна і тому весь час ходжу без окулярів. Але надіваю їх, коли мені треба що небудь роздивитися. А освітлення тут не дуже яскраве.

— У найманому помешканні воно ніколи не буває яскраве,— сказав він.

— Не ухиляйтеся від теми розмови. Я хотіла добре розгледіти ваше обличчя, щоб збагнути, що у вас на думці, коли ви заводите розмову про мого чоловіка й мій шлюб.

— О,— промовив він,— якщо вас цікавить тільки це, ви можете зняти свої окуляри. Тут немає ніякої таємниці. Я скажу вам саме те, що маю на думці,— Але він ще й сам не знав, чи зуміє передати свої почування простими, зрозумілими словами, щоб хоч самому розібратися в усьому, не кажучи вже про неї.

— То кажіть,— Окулярів вона не зняла.

— Я самотній і далекий від того, щоб бути щасливим. Навряд чи це в мені промовляє жалість до самого себе: я намагаюсь оцінювати своє становище цілком об’єктивно. Моє життя наблизилося до холодного, вітряного перехрестя, і я не знаю, куди йти далі. Я можу розраховувати на затишне життя, але сам затишок не дасть мені щастя. Я втратив мету в житті.

— Що ж сталося, чому ви її втратили?

— У мене помер брат. Він був хворий, і я доглядав його.

— Шкода, звичайно, що він помер, бо ви, очевидно, любили його. Але його смерть, мабуть, принесла вам полегкість.

— От саме це й найважче пояснити.

— А ви спробуйте,— сказала вона, сівши зручніше й відкинувшись на спинку дивана.

— Бачите, Джеффрі весь час був зі мною, але зовсім не тому, що я єдиний міг його доглядати. Безперечно, багато хто міг би робити це, причому куди краще і кваліфікованіше, ніж я. Я часто дратувався і часом бував зовсім не тією людиною, яка б мала опікуватися ним,— Роджер помовчав, потім повів далі: — Сказавши, що Джеффрі був хворою людиною, я посоромився вжити більш точне слово. Насправді він був душевнохворим — у нього була зруйнована нервова система. Уражені і нерви, і психіка.

— Він такий народився?

— Ні, таким його зробила війна.— Він знову помовчав.— Мені не хотілось би про це розповідати.

— Якщо ви не розповісте, то як же я зрозумію?

Він обернувся до неї.

— А ви хочете зрозуміти?

— Ви ж самі хочете, щоб я зрозуміла, хіба ні?

Він ствердно кивнув.

— Що ж, розкажу вам. Мої батьки не пережили війни, ми з Джеффрі залишилися самі, і вже тоді він був у жахливому стані. Коли йому ставало краще, він міг сам одягатися — хіба що де-не-де не застібне ґудзиків — і сяк-так донести до рота їжу, але не здатен був ні на чому зосередитися чи втримати щось у нам’яті. І я знав: якщо віддати Джеффрі до якогось спеціального закладу, там його лише обмиватимуть, як неохайний шмат людської плоті. Тому я ніколи й на думці не мав віддати його в такий заклад. Він був потрібний мені не менше, ніж я йому.

— Чому?

Роджер знизав плечима.

— Таке вже в мене виробилося ставлення до нього. Адже мені сповнилося тільки сімнадцять, коли закінчилась війна, і минули роки, перш ніж я почав заробляти й зміг дозволити собі найняти житло, де Джеффрі був би зі мною. Майже десять років він провів по лікарнях — то одного профілю, то іншого. Але я весь час навідував його й не переставав запевняти, що він переїде жити до мене, тільки-но я стану на ноги, і він це розумів, принаймні тоді, коли почував себе краще, розумів.

— А що він робив, коли йому було погано?

— Плакав.

— Просто плакав?

— Просто плакав — і все. Сидів на ліжку й цілими днями оплакував свою лиху долю.

Дженні встала, розгладила спідницю на стегнах і подивилась на Роджера згори вниз:

— А тепер поясніть, до чого тут мій шлюб з Джералдом?

Відповісти їй зразу Роджер не зміг. Перед очима стояло червоне, зморшкувате обличчя Джеффрі, і він ніби чув, як

той, схлипуючи, раз у раз повторює: «Ох, як це тяжко, Роджере! Несила терпіти, Роджере. Несила терпіти».