Джон Уейн - Зима у горах

Потім це видиво щезло, ніби розчинившись у нещадно білому світлі, Роджер повернувся до дійсності і промовив:

— Пояснити легко. Нещасливі люди завжди шукають одне одного. Я залишився без Джеффрі, а це означає, що мені, як Отелло, не стало чого робити, до того ж я зрозумів, що тієї любові, яку я виявляв до брата, було замало, щоб утримати його в житті довше сорока п’яти років. Тому я почуваю себе розгубленим і винним. До того ж — навряд чи вас це здивує: моє інтимне життя — суцільна плутанина.

— Таке мене не здивує, хоч би про кого було сказано. Існує куди більше можливостей...

— Я довго зустрічався з дівчиною на ім’я Марго і дуже кохав її. Навіть хотів одружитися з нею. Була вона гарненька і прагнула позбутися свого пуританського виховання. Для неї це означало любити весь час, безперервно. Протягом п’яти років вона жила зі мною і, наскільки мені відомо, ще з трьома чи чотирма чоловіками. Не кажучи вже про випадкові любовні пригоди. Її коронним номером була любов навстоячки у ванних кімнатах під час вечірок у великих тузів у Челсі.

— Ви говорите про неї, так, наче ненавидите її.

— Чесно кажучи, ні. Просто я сам став такий, як вона. Мені годилося б узятися за розум, одружитись, але я кохав Марго, а вона не хотіла зв’язувати своє життя зі мною — спочатку тому, що не нарозважалася з іншими чоловіками, а пізніше тому, що я не хотів віддати Джеффрі до спеціального закладу. З цієї причини ми зрештою і розбіглися в різні боки. Минув майже рік, поки я повірив, що це назавжди. Мені вкрай потрібний був Джеффрі, і я навіть уявити не міг, що хтось може гидувати ним так, як Марго. Вона ж терпіти його не могла.

— Якщо розваги для неї головне, я не звинувачувала б її за це.

— Я теж не звинувачую. Самий вигляд такої людини як Джеффрі неминуче нагадує про ті сторони життя, які неможливо сполучити з розвагами. Якби він не був імпотентом, вона, мабуть, спробувала б переспати з ним. Кажуть, ніби ідіоти збуджують деяких жінок.

— Ви стаєте злим.

— Стаю? Та я ж злий, як чорт, і завжди був таким.

— Добре,— сказала вона,— будьте злим. Але не пишайтеся цим. Не думайте, що ще робить вас праведником.

— Дженні, це несправедливо.

— Я зовсім не маю наміру бути справедливою. Чому я повинна бути справедливою? Адже люди, озлоблені проти життя, завжди і обов’язково вважають, що це їх звеличує. На їхню думку, якщо ти не озлоблений, то це просто свідчить про твою обмеженість.

Роджер знову налив вина собі і їй.

— Можливо, ви маєте рацію. Але суті справи це не стосується. Моя озлобленість неглибока. Вона в мене десь на поверхні, як луна. Її можна позбутися, не змінивши докорінним чином моєї вдачі. А оте, інше,— потреба оберігати Джеффрі — було глибоким. Коріння цього сягає у юність.

— Знаєте, що я думаю? — мовила вона.— Я думаю, все це розтане й зникне, як тільки ви знайдете жінку, яку зможете покохати, я маю на увазі — покохати по-справжньому.

— Я впевнений, саме так і пишуть у книжках.

— Ви знову оздоблюєтеся. Про це не тільки пишуть у книжках. Це всім відомо.

— Гаразд,— сказав він, дивлячись на її освітлене вогнем каміна тонке, серйозне обличчя,— Таке може статися, припускаю. А доти я мушу жити з тим, що в книжках, безперечно, назвали б «синдромом Джеффрі».

— Отже, ви шукаєте собі іншого Джеффрі?

Він кивнув.

— Але така людина не обов’язково повинна бути подібна до Джеффрі. Нею може бути будь-хто, кому важко, в кого не складається життя. Горбань, наприклад, цілком підійшов би, якби потрапив у скрутне становище.

— Горбань у скрутному становищі? Про що це ви?

— О, не звертайте уваги на мої слова! — Йому раптом набридло говорити про себе.— Давайте поговоримо про вас. Мені хотілося б мати якесь уявлення про ваше життя. Розкажіть хоч би про своїх дітей.

Вони знову сіли.

— Про Мері й Робіна? О, це звичайнісінькі діти. Я ставлюся до них з глибокою і, мабуть, нерозумною ніжністю, природа якої суто біологічна. Я знаю, що в разі потреби віддала б своє життя, щоб порятувати їхнє, і це зовсім не означає, що я винятково смілива чи позбавлена егоїзму. Такий закон життя: ти цілковито віддаєш себе людським істотам, яких привела на світ. Але іноді я можу стати мовби збоку і подивитися на них очима сторонньої особи, і тоді вони здаються мені просто милими дітьми — не більше. У Мері практична вдача. У неї вмілі руки, вона любить мені допомагати. Гадаю, з неї виросте добросердна людина. Вона, мабуть, стане однією з тих жінок, які спокійно ідуть по життю і роблять його для всіх довкола трохи легшим і щасливішим. Принаймні мені дуже хочеться, щоб це було так. Про Робіна говорити ще рано. У нього гарний голосочок, мені здається, він матиме абсолютний слух, коли підросте.