Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Важко лишати тих, хто тобі небайдужий. А Сашко був небайдужий Любці. З ним їй було добре і спокійно, утім, розуміла, що поряд з нею він недоотримує того тепла й кохання, на які заслуговує. Якби вона не пізнала те справжнє всепоглинаюче почуття, вони з Сашком були б щасливі нині. Може. А може, і не були б, хтозна. Усе ж різниця у віці давалася взнаки… Сашко насправді був славним юним парубком, веселим, життєрадісним, з чудовим почуттям гумору, щирим і напрочуд милим. Та іноді починав напускати на себе надмірну дорослість, аби довести, що він — справжній чоловік, а не хлопчисько. І це лише свідчило про те, що поряд із «дорослою» Любкою він почуває себе невпевнено, тому й не може просто залишатися собою. Тож, поки не пізно, — а вже пізно! — вона мусить діяти рішуче…

Мусить. Але як йому про це сказати? Це зовсім не так легко, як було, наприклад, сповістити Василя про те, що вона починає нове життя. Хоч вони з Василем і зустрічалися, та душевного зв’язку і тим паче високих чи бодай теплих почуттів між ними не було. Любка знала, що не страждатиме після розриву, так само, як і він. З його боку постраждала лиш чоловіча «гідність» — занадто вже був самовпевнений і пихатий; по-справжньому він її не кохав, а отже, і страждань не було. Були лише спроби повернути собі його власність, себто Любку, а ще — довести оточуючим, що він — центр цього всесвіту. Тому й сумління жінку зовсім не картало. Із Сашком усе інакше. Він дуже кохає її, і жінка відчувала, що розіб’є йому серце…

Так. Ось воно — колюче терня, крізь яке вона мусить продиратися, аби дістатися омріяних зірок. Шлях до прекрасного аж надто тернистий. Любка чудово знала його, адже одного разу вже йшла ним. Зате пізнавала і щастя від променів тих зірок, коли досягнуте ставало реальністю. Це й додавало сили…

Сезон дощів почався рясною зливою в середу ввечері, відтак дощ безперервно крапотів кілька днів поспіль. Дерева стояли мокрі й майже голі, лише зрідка жовті листочки самотньо кружляли в повітрі разом із дощем, безпомічно падаючи у брудні калюжі. Темно-сині клапті хмар ліниво повзли понурим сірим небом, і здавалось: їм немає кінця-краю.

Минув тиждень відтоді, як Любка збиралась поговорити з Сашком. Кілька разів вона поривалася почати болісну розмову, але щоразу щось заважало їй це зробити. Чи то сама доля була проти цієї розмови, чи то жінка боялась і відкладала, хтозна. Ось і зараз: Сашко пішов на суботні відвідини батьків, а вона лишилась на самоті з тяжкими думками.

Усе ж сумна пора року осінь, особливо коли дощить… Тоді навіює смуток будь-що: величезні краплі, що стікають по віконному склу, перетворюючись на струмочки, чорні стовбури дерев за вікном, порожній двір і навіть чашка з-під випитої кави, що стоїть на підвіконні, загострює відчуття тягучої журби…

Телефонний дзвінок пролунав несподівано, різко порушивши тужливі роздуми. То була Оленка, колега по роботі, яка з часом впевнено набрала статусу подруги. Чи не хоче Любочка випити по філіжаночці кави в їхній кав’ярні?

Жінка знову зиркнула у вікно й здригнулась. Там же так холодно і мокро! Так не хочеться кудись іти з теплого затишного житла. Але ж то була Оленка, а їм було дуже цікаво разом. У процесі спілкування в них виявилось багато спільних інтересів. Спілкуючись, вони обмінювались енергетиками, наповнюючи одна одну чудовим настроєм. Так, звісно, вона приїде зараз! Зустрінуться в кав’ярні, щоб не чекати й не мерзнути на вулиці. На душі стало веселіше.

Хоча у Львові Любка жила більш як півроку, серце її щоразу завмирало, коли вона опинялася в центральній частині старого міста. Вона не могла насититися ним, його граційністю та винятковою атмосферою. Її досі вражали ці вузенькі вулички, дбайливо вимощені бруківкою й перетнуті трамвайними коліями. Подумати лишень: як вдається розминутися транспорту, який рухається назустріч один одному цими тісними вуличками так швидко? Спочатку це трохи лякало жінку, але з часом вона до цього звикла.

Погляд її ковзнув на трамвай, котрий саме зупинився поряд маршрутки, у якій була вона. Тієї ж миті серце обімліло: у вікні навпроти вона побачила Коханого. Спершу Любка трохи засумнівалась, чи то справді він, адже іноді впізнавала його риси у перехожих. Схиливши голову, він сидів коло вікна. Його задумливий погляд, сповнений якоїсь безмежної печалі, був спрямований десь у бруківку. Краплі дощу, що стікали по склу, додавали його образу ніжності й таємничості водночас. Господи, він був прекрасний! Це обличчя вона відтворювала у своїй пам’яті мільйони разів…