Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Я малюю!!! Якби ти знала, скільки разів я малювала в уяві ці зустрічі! Мільйон!

— Ну ось! Бачиш? Саме тому тобі й випав щойно цей шанс! Продовжуй! Але знаєш, що важливо? Ти не просто мрій! Ти уявляй, ніби це вже сталося і ти просто пригадуєш реальні події, переживаєш їх заново. Ось тоді буде результат.

— Ну…

— І ніяких «ну»! Ні крихти сумнівів не підпускай, інакше все зіпсується! Наші страхи і сумніви не дозволяють мріям увійти в наше життя. Тому вони й залишаються нездійсненними, що ми боїмося їх здійснення! Відганяємо їх страхом, а потім картаємо долю, бо, бачиш, хтось має бути винним у тому, що життя складається не так, як ми хочемо! А насправді все в наших руках!

Це було переконливо. Любка схилила голову. Так, у цьому є сенс!

— Дякую тобі, Оленочко! — всміхнулась вона. — Ти подарувала мені надію.

— Надії мало. Треба вірити! І бути впевненою в своїй вірі.

— Що б я без тебе робила?

— Ой, вже не перехвали мене!

Подруги весело розсміялися. Вони замовили каву з тістечками й затрималися в кав’ярні ще години на дві: тем для розмов ще був непочатий край. А коли вийшли на вулицю, з-за щільних сірих хмар уже впевнено пробивалися сонячні промені.

— Це хороший знак! — зауважила Оленка. — Отже, удача буде !

Подруги ще трохи прогулялися, взявшись попід руки, погомоніли, затим Оленка побігла на свій трамвай. Любка ж додому не поспішала. Душа її зараз рвалася туди, де вони з Коханим стрічалися у снах минулої весни, де відчувала себе справді щасливою, де душа наповнювалась трепетним теплом…

Ось він — вуличний ліхтар, під яким чекав на неї Коханий. Як же давно це було! Та вона пам’ятає кожну мить, проведену поряд із ним, кожний його доторк, кожний подих, кожну усмішку, кожне сказане ним слово. Вона пам’ятає ВСЕ.

Любка заплющила очі й уявила, що він зараз поряд. Душа здригнулась, і ніжний щем розлився тілом. Вона схрестила долоні й на мить відчула коханого поряд із собою, його рука міцно тримала її руку. «Ми зустрінемось! Ми обов’язково зустрінемось, мій любий! І заради цього я готова пройти будь-яке терня!» — подумки вигукнула жінка.

Вона не дзвонила у двері, хоч відчувала, що Сашко вже був удома. Повільно вставила ключ у шпарину замка й завмерла, заплющивши очі. Боже. Хоч би їй вистачило рішучості, а йому — мужності… Проте вже за мить відчула себе у кадрі якоїсь банальної мелодрами. В кімнаті панував напівморок — цупкі гардини ретельно завішували вікно, не пропускаючи вечірнього світла, і лиш сяйво запалених свічок м’яко освітлювало кімнату. У вазі, що стояла в центрі дбайливо накритого столика, височіли троянди. На дивані сидів Сашко, задоволено всміхаючись. Він підвівся й підійшов до Любки, котра розгублено стояла коло дверей.

— Я вирішив трохи прикрасити наш суботній вечір, — пригорнув її до себе. — Все гаразд? Ти якась не така…

— Все чудово! Просто я… трохи втомилась, прогулюючись, от і все, — відповіла, вгамовуючи емоції. — Так гарно ти тут все влаштував!

— Старався! — Він багатозначно зазирнув їй у вічі й ніжно поцілував. — Ти пахнеш дощем, — всміхнувся.

Від Любчиної рішучості й слід загув. Звісно, вона не може цього сказати йому. Зараз не може. Це не зовсім вдалий час для такої розмови. Вона ж ущент розіб’є йому серце! Хай мине певний час… Але ж так нестерпно. Так нестерпно на душі! Як вона може вдавати зараз, що все гаразд? Яка ж вона підла!

Сашко ж не тямився від радощів. Він весело сміявся, розповідаючи кумедні історії зі свого студентського життя, по-джентльменські обходжав жінку, накладаючи в її тарілку власноруч приготовані страви й доливаючи в келих вина; заглядав у вічі, трепетно брав за руку, обіймав.

Любка намагалася всміхатись, але всередині все обривалося. Господи, що вона накоїла, як допустила все це ? Через її дурість знов усе склалось не так, як мало би бути!

Від випитого вина, яким хотіла заглушити гіркоту, їй стало ще гірше; серце краялось на шматки. Ураз загострені емоції взяли гору — і сльози мимоволі бризнули з її очей.

— Що з тобою, Любочко? — стривожено обійняв її хлопець.

— Я більше так не можу! — заридала вона.

— Що трапилось, люба?!

Любка дивилася на Сашка крізь сльози, що застилали їй очі.

— Я не знаю, як тобі сказати про це! Я просто не можу! — Вона втирала сльози, що невпинно текли по обличчю.

Юнак раптом сів.

— Здається, я розумію, в чому річ… Ти… ти хочеш мене залишити?

Жінка мовчала. Вона хотіла підібрати слова, які би менше ранили його, але не могла. Ніякі слова не зуміють пом’якшити його страждань.