Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Та це ж просто чудесно, Любочко!

— Так. Але є одна проблема. Ми зустрічалися… лише у снах…

Оленчині очі заокруглились від подиву.

— Так, це звучить дуже дивно, але, повір, я відчуваю, що ми — дві половинки одного цілого, як би не банально це звучало! Господи, усе ж таки це звучить так по-шаблонному непривабливо і примітивно… дві половинки… Ці слова є зовсім не ті, які я хотіла би сказати зараз. Слів, якими можна описати його, нас, наше почуття — таких просто не існує.

Жінка так захопилася розповіддю, що не помічала, з якою цікавістю зиркали на неї відвідувачі із сусідніх столиків. Вона немов увійшла в транс, поринула в той світ, про який розповідала зараз своїй подрузі. І лише гаряча чашка з чаєм, що ошпарювала їй долоні, трохи приземляла. Оленка, заслухавшись Любчиною розповіддю, теж занурилась разом із нею в той Прекрасний Світ Мрій. Вираз її обличчя вже не був здивованим — вона щиро раділа за подругу й чудово розуміла її почуття.

— Він — реальний!!! Ми бачилися два рази тут, у Львові! — продовжувала та. — Перший раз ми не зрозуміли, що то — МИ. Я лиш наступного дня збагнула, що бачила його! А другий раз був щойно…

— А що ж сталось? Де ж він?! — не стримавшись, вигукнула Оленка.

— Я їхала в маршрутці, а він — у трамваї. І їхали ми у різні сторони! — схлипнула Любка, і з її очей знову покотилися сльози. — Транспорт на якусь хвильку зупинився в заторі, ми опинилися навпроти… дивилися одне на одного і хотіли зустрітися… Я можу присягнути, що він теж мене шукав! Але цей дощ… Ми не змогли… Ми розминулися…

— Та ти що!!! — Приголомшена подруга сплеснула долонями. — Яка ж халепа! А де? Де ви бачились? У якому трамваї він їхав?

— На Городоцькій. Номера трамвая не знаю. Не подивилася. Помітивши його у вікні, я не могла відвести від нього очей. І він… він так дивився на мене! — Жінка дістала з сумочки серветку й безутішно втирала сльози, що знов покотилися по обличчю. — І тепер мені здається, що такого шансу мені вже не випаде. Скільки ж їх має бути? Не випадають же вони безліч разів!

— Отже, так. Тепер послухай мене, — серйозно подивилася на подругу Оленка. — Сльози облиш. Безліч разів шанси не випадають. Але їх точно має бути три! І третій буде щасливим! — упевнено мовила вона. — Ти зрозуміла мене? Відчаю тут не місце! Ви обов’язково зустрінетесь, повір мені!

Подруга так впевнено говорила, що Любка мимоволі й сама почала вірити в це. Може, й справді, їй випаде ще один — третій — щасливий шанс? Вони зустрінуться, і вже ніколи вона не відпустить його руку!

— Але ж… — сумно схилила голову.

— Що?!

— Мені так шкода Сашка…

— Сашка справді шкода. Він у тебе славний. — Оленка підперла рукою підборіддя, сьорбнула схололу каву й задумливо додала: — Нічого з цим не вдієш. У житті знаєш, як? Щоб щось отримати, треба спершу чимось пожертвувати.

— Так, це правда… Але я ніяк не можу сказати йому про те, що ми не можемо бути разом. Все не підбирається момент!

Подруга замислено зморщила лоба й знову сьорбнула з чашки.

— Клянусь, я не раз поривалася поговорити з ним, але щораз заважали обставини! І ця розмова все відкладається і відкладається…

— Ти боїшся самотності, ось тобі й «обставини», — підсумувала та.

Любка не заперечувала. Яким би сильним не було прагнення свободи, самотність пригнічувала її…

— А якщо ми ніколи більше не зустрінемось? Що тоді? — вона розпачливо схрестила долоні й притисла їх до грудей.

Оленка демонстративно відставила чашку із залишками кави:

— Ти навіть близько не підпускай таких думок!

— Але ж послухай: сподіватися на ще одну випадкову зустріч у цьому величезному місті — це те саме, що чекати дощу з чистого сонячного неба!

— Ти правильно кажеш. Чекати не треба. Треба діяти! І тоді — бути грому серед ясного неба! — патетично мовила Оленка й лукаво примружилась. — Розкажи-но мені, який він? Гарненький?

— О-о-о, гарненький! — жінка зашарілась і мрійливо закотила очі. — Він схожий на Янгола. В його очах віддзеркалюється весь світ, у погляді стільки почуттів, стільки доброти і турботи, а посмішка зігріває таким теплом! Його душа — це щось виняткове! Вона переповнена любов’ю, ніжністю і така рідна мені. Він випромінює таку енергетику! Я наповнююсь нею, мов нектаром, по самі вінця і не можу спинитись…

— Господи, яка ж благодать! — мовила подруга. Затим її обличчя знову стало серйозним. — Ти повинна в думках малювати вашу зустріч! Думай про це весь час. Те, що ми малюємо в уяві, з часом обов’язково здійснюється.