Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Коханий! Де ти?! — крізь пітьму ночі долинув до нього рідний голос, сповнений невимовної туги. — Повернись до мене, благаю!

Він роззирнувся довкола, але Коханої ніде не було, лиш темна постать продовжувала стояти в кінці вулиці.

— Я тут, кохана! Тут!!! — надривно крикнув він. — Та я тебе не бачу!!!

Безпорадно метаючись, щодуху побіг туди, звідки лунав голос.

— Коханий!!! — в її голосі чулось нестримне ридання. — Де ж ти?!

Що це за божевілля? Де вона? Чому він її не бачить?!

— Кохана, я тут!!! — крикнув знову, проте щось підказувало йому, що не чує вона його. Не чує! А він її не бачить! О-о-о!!! Усередині все розривалося від безпорадності — він нічого не може вдіяти, щоб захистити її, припинити страждання і біль! Нічого!

Між тим темна постать була вже посеред вулиці — тінню плавно й нечутно рухалася, ніби не бажаючи привертати до себе увагу. Хто вона? Та байдуже… Де ж Кохана?!! Чоловік метався й кричав, як зранений звір, але марно…

Раптом усе зникло: вуличка, постать, будь-які звуки. Цупка непроглядна темінь щільно огорнула все навкруги. І тиша… гнітюча, моторошна, з яскраво вираженим відтінком небезпеки… Поступово крізь тишу продерлось його важке дихання і гупотіння серця, що пульсацією відбивалось у скронях. А вже наступної миті він розплющив очі й зіскочив з ліжка. Серце мало не вистрибувало з грудей, по спині — холодний піт. Господи, що ж це за сон такий жахливий і неначе реальний?!!

Того дня Любомир так і не зміг прийти до тями — все ще був там, у тому сновидінні. Йому здавалось, що всі ті почуття зі сну він справді пережив, але коли? На душі ж було так тяжко і нестерпно, ніби він назовсім втратив Кохану.

Ні-ні!!! Він не може втратити її! Не може! Вони будуть разом, і все буде добре! Все обов’язково буде добре!

Любка йшла осінньою алеєю Стрийського парку, насолоджуючись шелестом опалого листя під ногами, і розглядала пухкенькі білі хмаринки, що повільно пропливали яскраво-блакитним небом. Крони дерев, укриті сліпучо-жовтим листям, колихалися за вітром, приємно контрастуючи на фоні насиченої блакиті. Здавалось, ще недавно вона приїхала сюди в розпалі весняного шаленства, а вже шурхає висохлим листям, що нещадно опадає…

За цей час життя її стало яскравішим, набуло сенсу. Вона зуміла віднайти душевний спокій, навчилася насолоджуватися, смакувати кожним прожитим днем, виділяючи й закарбовуючи в пам’яті щасливі миті, відчувати радість здобутої свободи. Її серце наповнилось любов’ю. Утім, усього цього — хоч його й немало — їй було таки недостатньо. Душа прагнула більшого, виняткового…

Любка розуміла: своїм нинішнім звершенням вона має завдячувати Коханому, адже це ВІН породжував у її серці натхнення і радість буття, ВІН навчив цінувати здобуте й наповнював душу втіхою. Вона збагнула, що зміни, які відбулися в її житті, його переосмислення і усвідомлення, — усе це почалося зі снів, у яких немов прочинилася завіса ймовірного майбутнього.

Перебираючи в пам’яті ланцюжок подій, які ретельно виписувалися в її чистовику, вона була вражена, наскільки все взаємопов’язано! Кожна деталь — невідривно пов’язана одна з одною, і першим кільцем ланцюжка були сни, у яких її душа розкрилась і зажадала змін. І хоча спершу Любка навіть не пам’ятала цих снів, у її свідомості все ж засіялось зерно змін, яке поступово проросло у все те нове, що відкрилось перед нею тепер. І коли ВІН зник з її снів, яскраві барви, якими розфарбовувалося її нове життя, поступово почали тьмяніти.

Після того як припинилися зустрічі під ліхтарем із Коханим, у сновидіннях її почала нещадно переслідувати химерна стара у зношеному крислатому капелюшку. Вона настільки міцно вхопилася за її свідомість, що іноді Любці здавалось: ще трохи — і вона збожеволіє. Звісно, Сашко допоміг їй впоратися з цими жахливими видіннями, адже був поряд.

Тепер снів узагалі не було. Жінка не знала, радіти цьому чи засмучуватися, адже у снах знаходила відповіді на важливі питання. І навіть ті жахіття, як їй тепер здавалось, були певним знаком, сигналом того, що щось складається не так. Може, так проявлявся її страх через втрату Коханого? Хтозна.

Тим часом Любка відчувала, що знову потребує змін. Коханий зник зі снів тоді, коли на її горизонті з’явився Сашко. Хтозна, чи це випадковість, чи зумовленість. А може… може, випадковість — це і є зумовленість?

Як би там не було, але без НЬОГО їй ставало дедалі нестерпніше. Після тривалої розлуки почуття з новою силою хлинули на Любку. Їй так не вистачало нічних прогулянок тихими безлюдними вуличками, його обіймів, тісного сплетіння рук, теплого подиху, трепету в серці, енергетики, яку випромінював ВІН. Душа її прагнула Любові. Понад усе вона жадала повернути ЙОГО, але для цього… повинна пройти чергове перехрестя…