Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Звісно, кар’єра перекладача вдалася на славу, адже все, за що би не брався Любомир, виходило в нього блискуче. Після закінчення університету йому запропонували лишитись в аспірантурі. А з часом запросили до обласного перекладацького бюро, де він і досі залишається шанованим спеціалістом.

Утім, незважаючи на всі ці численні успіхи в житті, Любомир усе ж відчував якусь дивну порожнечу в душі. Його душа чогось прагнула, вимагала. Але чого?..

Довго він допитувався свого серця, яке мало би знати відповідь та лише вперто мовчало. Це мовчання спантеличувало його, адже, здавалось, чого тобі потрібно, чоловіче? В тебе є все для щастя: кар’єра, успіх, смак перемог, визнання твоєї особистості. Чого тобі ще треба?

І лиш стрівши одного разу ЇЇ, зазирнувши ЇЙ у вічі, Любомир тієї ж миті збагнув УСЕ. Серце його нарешті закричало, заволало! Так! Він побачив у тих очах все, чого йому так не вистачало в житті. Душа його спалахнула, наповнилась по вінця, і він збагнув: прийшло Кохання. Сенс життя було віднайдено остаточно. Серце рвалось до Коханої, мліло в солодкому до болі передчутті зустрічі. Любомир відчував, що скоро, зовсім скоро вони зустрінуться, і тоді все буде добре. Так, все обов’язково буде добре!

Що стало з містом? Воно якесь не таке … Не таке! Він ішов порожньою вулицею і розгублено озирався довкола. Ця місцина була йому зовсім незнайомою. Він узагалі не пам’ятає такої вулиці у Львові, хоча це місто знає краще, ніж самого себе. Обабіч вимощеної бруківкою дороги височіли голі (без кори) дерева, на тонких вітах яких дивно висіли бліді квіти. Сірі будинки закинуті, замість вікон зяють нерівні діри, а в них — примарна чорнота…

Ця вулиця мертва. Мертва! Він був у цьому переконаний.

Як він сюди потрапив? Чому тут так гнітюче? Щось ніби чавить звідусіль. Куди ділися всі люди? І тиша… Яка дивна тиша…

Довго він ішов цією вулицею у дивних роздумах, аж поки не натрапив на якийсь вузенький провулочок. Звернувши туди, відразу ж опинився на вже знайомій і такій рідній вуличці. А ось і ліхтар, під яким він завше чекав на Кохану! Нарешті він на місці. Зараз вона прийде. Вона обов’язково прийде, адже приходить до нього щоночі.

Минулого разу щось було не так. Йому чомусь здалося, що вона йде від нього. Але то лише на мить! Він однаково чекатиме на неї. Вона прийде.

Але що це? Ліхтар уже вимкнувся. Невже ранок?..

Любомир розплющив очі. Вона не прийшла. Вона не прийшла до нього сьогодні… Мабуть, він образив її цими сумнівами. Як він міг сумніватися в ній? От бовдур! Ну, нічого. Кохана прийде наступної ночі. Він чекатиме на неї.

Утім, наступної ночі вона знову не прийшла. Що ж сталось? Чому вона відпустила його руку? Може, вони просто розминаються? Приходять до їхнього ліхтаря в різний час? До того ж спершу він почав потрапляти на якусь незнайому вулицю, і, перш ніж вибирається з неї, минає багато часу. Мабуть, вона чекає на нього, але він не встигає до неї… Звісно, вона чекає на нього! Що ж робити? Як не розминатися з Коханою? Як її повернути? Він мусить щось зробити, щоб повернути її. Але що?!

А час минав. Дні заміняли тижні, тижні — місяці, але ВОНА так і не поверталась у його сни. Він узагалі перестав їх бачити. Любомир був такий пригнічений цим, що, здавалось, ще трохи — і він збожеволіє. І якщо працюючи та займаючись благодійністю він відволікався, то на самоті було вкрай тяжко й нестерпно. Думки про втрату коханої не давали йому спокою. Невже вона більше не прийде? Невже він втратив її назавжди? Чому?!!

Він сідав за фортепіано і через музику виплескував розбурхані емоції, шукаючи відповіді на свої численні питання…

А якось йому наснився химерний сон, котрий не тільки не відповів на його питання, а ще більше заплутав усі думки.

То була весна. Він точно це знав, адже навколо все квітнуло. Він ішов вулицею — тією, довгою і незнайомою, і шукав очима рятівний провулочок, котрий вивів би його до ліхтаря. Він відчував, що Кохана зараз там. Вона чекає на нього і страждає. Він так явно відчув її страждання, що всередині все розривалось. Господи, навіщо вона має страждати через нього? Невже його страждань недостатньо?

Ну нарешті! Ось і провулочок! Ускочив у нього й миттю опинився на місці. Було темно, лиш тьмяне сяйво ліхтаря ледь освічувало бруківку. Коханої не було. Раптом в кінці вулички він помітив високу жіночу постать у крислатому капелюшку. Але то була не вона .

Якийсь час стояв під ліхтарем, чекаючи, що ось-ось з’явиться Кохана. Та раптом…