Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Він замовив каву й довго сидів за столиком у кутку, спостерігаючи за людьми. Спостерігаючи, роздумуючи і занотовуючи щось. Того вечора в його свідомості відбулися зміни. Він збагнув, чому має присвятити своє життя: допомозі тим, хто її потребує. І байдуже, що саме це має бути. А навіть якась дрібниця, що дарувала б принаймні невеличку радість бодай якійсь одній людині. Коли приносиш комусь користь, коли хтось щиро радіє цьому — це ж так добре! Звісно, він не врятує світ. Але може допомогти.

Так була заснована «Веселка життя». Розфарбовувати життя в кольори веселки — головна мета організації. Образно кажучи, звісно. Любомир так загорівся ідеєю створення цієї організації, що вже за місяць підготував концепцію і першочерговий план розвитку. Певна річ, щоб утілити в життя цей грандіозний план, потрібна була спонсорська підтримка, залучення владних структур, зрештою, команда однодумців. І Любомир занурився в цю «Веселку життя», кожну вільну від роботи хвилину присвячуючи себе втіленню ідеї.

Починати було важко. Безкорисливих, справді відданих такій справі людей складно швидко знайти. Про поміч «зверху» теж поки не йшлось, адже у всіх були більш важливі проблеми, які потребували вкладення і без того недостатніх коштів. З часом однодумці знайшлися. Їх було мало, але вони були надійні і, здавалось, сповнені ентузіазму.

Першою зголосилася стати однією із веселківців Наталка — колега по роботі. Вона була дуже доброзичливою, тож Любомир не помилився, звернувшись до неї. Їй доручили пошук волонтерів і вирішення поточних організаційних питань. Затим до них долучився Сергій, якого Любомир знав ще зі школи. Той узявся за створення веб-сайту та пошук можливих зв’язків та контактів у неосяжному інтернет-просторі. Любомир же поклав на себе місію реєстрації фонду, налагодження співпраці з іншими благодійними фондами, пошуку шляхів фінансування й формування загальної бази їхньої організації.

Справи потихеньку набирали обертів. З часом до них долучалися інші волонтери, кожен з яких виконував свою ланку роботи. Організація потихеньку розросталась. Перші обережні кроки виливались у перші досягнення, і це дуже тішило. Вони допомагали збирати кошти хворим діткам, батьки яких не мали можливості сплатити шалені гроші за операції, — завдяки веб-сайту та тісній співпраці зі ЗМІ така можливість з’явилась. Веселківці підтримували дитячі будинки, заклади для людей похилого віку. Вони зверталися до соціальних служб, пропонуючи свою допомогу тим, хто її потребує. І вже за рік існування успіхи «Веселки життя» були відомі за межами області, тож благодійники вже не боялись вкладати свої кошти в організацію.

Любомир не тямився від радощів. Бачити очі вилікуваної дитини, яка перемогла страшну хворобу… щастя в очах сиріток, яким влаштовано чудове свято… радість у стомлених очах стареньких людей, яким скрашено сірі будні… Все це було такою винагородою за старання, що сльози радості не стримували навіть представники чоловічої статі, котрі, здавалось, скупі на такий прояв почуттів. Це була грандіозна, неоціненна праця!

На превеликий жаль, існував інший бік медалі. Не завжди вдавалося вчасно зібрати потрібну суму на термінову операцію, і безпорадні батьки втрачали віру в краще… Або ж коли приречена дитина помирала… З цим було настільки тяжко змиритися, осягнути, що мимоволі охоплював розпач. Чому це відбувається? У чому винні ті нещасні діти? За що вони так страждають? Однак новий день приносив чергові плани, альтернативні шляхи розв’язання проблем, нові відносини, і надія на диво знову відроджувалась.

Ось такі дива творила із Любомиром музика. Вона перевертала всю його душу і породжувала нестримне бажання творити добро. І якщо на початку цього шляху він наражався на скептичні посмішки, то з часом його зустрічали з повагою, розумінням і готовністю чимось допомогти.

Звісно, така діяльність відсторонила його основну роботу на інший, менш важливий план. Проте він теж любив її. Уже десять років Любомир віддав перекладацькій справі. Після закінчення школи, коли прийшов час обирати собі шлях, він хотів стати музикантом. Однак якимось дивом мама зуміла його переконати, що музикою можна займатися й любити її і без диплому, а кар’єру ліпше влаштувати більш серйозну, наприклад — перекладача. І лише думка про те, що насправді він не залишає музику, а розділить її з англійською, яку він теж любить, трохи заспокоїла юнака.