Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Любка зупинилась і вражено роззирнулась навсібіч. Що стало з містом? Що стало з нею? І де її коханий? Вона шукала очима рідну постать, проте погляд її губився в погрозливій порожнечі химерної вулички. Сірість і незворушність будинків нестерпно тиснула на неї. Що то взагалі за вулиця? Вона їй зовсім незнайома. Чи знайома? Замислилась на хвильку… Звісно ж, знайома: вона вже блукала нею раніше. І не раз. Але коли?

Кроки за спиною змусили занепокоєно обернутися. Утім, вуличка й досі була порожньою. Звідки ж були ці звуки?

Ось і їхній ліхтар! Та коханого немає. А він же завше чекав на неї тут… Де ж він? Чому не прийшов? Тривога нещадно терзала душу.

За спиною знову почулись обережні кроки: хтось шурхав сухим листям. Любка вкотре перелякано озирнулась, утім, погляд знову згубився в примарній порожнечі.

— Котра година, любочко? — скрипучий голос поруч полоснув по самому серцю.

Однак поряд не було нікого, лиш віддалік, у самому кінці темної вулиці, бовваніла висока постать у чорному вбранні й крислатому капелюшку. Де вона бачила цю постать? Кого вона нагадує їй?

— Котра зараз година? Знаю, в тебе немає годинника, проте мені конче потрібно знати, котра зараз година, — нав’язливий голос моторошним відлунням скрадався, здавалось, у самій свідомості Любки. — Я згубилась у часі, ти це розумієш? Мені конче потрібно знати, котра зараз година! Котра зараз година?! Котра година?!!

Раптом шалений здогад осяяв жінку: це ж та сама божевільна стара! Чому вона переслідує її? В’язкий страх міцно оповив усе тіло.

Любка хотіла кинутися геть, проте спіткнулась об якусь суху гілляку, що звідкись узялася під її ногами.

— Дай мені спокій, відчепися! — заплакала від безпорадності й, падаючи додолу, тієї ж миті відчула себе в міцних обіймах.

— Моя люба, що з тобою?

Вона розплющила мокрі від сліз очі й побачила Сашка, котрий лежав поряд із нею, осяяний місячними променями.

— Ти тут… — схлипуючи й втамовуючи тремтіння, видихнула. — Ти тут, зі мною…

— Так, звісно, я з тобою! — пригортав її до себе юнак. — Що трапилось? Поганий сон?

— Угу, — шморгнула носом Любка.

Вона намагалась заспокоїтися, втім, це сновидіння аж надто стривожило її. Весна, що раптом перетворилася на мертву осінь, дивна вулиця… і ця стара… Хто вона? Навіщо переслідує її? Чому напускає на неї такий немислимий страх? Та головне: чому зник Коханий? Невже вона більше ніколи не зустріне його? Що ж вона накоїла?..

Любка обійняла Сашка, і їй стало спокійніше. Добре, що він поряд.

— Все гаразд, заспокойся. — Юнак міцно тримав її у своїх обіймах. — Я з тобою.

— Добре, що ти зі мною. Дякую тобі за це… — схлипнувши, з вдячністю притулилась губами до його руки.

Він сидів за столиком вуличної кав’ярні й смакував кавою. Він любив міцну каву просто неба, тоді вона якась інша — більш насичена, чи що. А ще обов’язково десь поблизу мусять бути музики, бо коли вони починають грати — немає значення, на чому, це може бути саксофон, скрипка чи бандура — тоді світ неначе зупиняється і лиш ця єдина мить стає вагома.

Розгорнувши свій, дещо потертий записник, він зробив кілька нотаток. Записувати думки на папері було пристрастю Любомира ще змалечку, а згодом стало невід’ємною частиною його життя.

Він пам’ятає, як одного разу в школі, на День армії, дівчата подарували йому маленький записничок. Це було в четвертому класі. Він не знав, що з ним робити, і просто поклав у шухляду. Минуло кілька місяців, перш ніж він дістав його, взяв ручку і записав враження, які отримав від поїздки з матір’ю до моря. Воно так сильно вплинуло на маленького Любчика, емоції нестримно рвалися з нього, тож він мусив кудись їх подіти.

Кілька перших рядків лягли на папір кострубато й недоладно, проте почуття, які він туди вклав, були настільки красномовними і переконливими, що, перечитуючи згодом написане, немов знову побував у тих місяцях, котрі описував на папері.

Згодом кострубатість почала зникати, написане набирало більш правильних форм і більш глибокого змісту. Записник завжди був при ньому, і, відчувши потребу писати, він розгортав його й занотовував те, що вважав за потрібне. З роками записників ставало все більше, і всі вони знаходили собі прихисток у шухляді комоду.

А ще він дуже любив бути на самоті, у власному світі, сповненому безлічі думок і мрій, через що його вважали трохи дивакуватим. У той час, коли на перервах однокласники бігали галопом, смикаючи за волосся дівчат, щасливих від такої зухвалої, проте уваги з боку протилежної статі, Любчик сидів за партою коло вікна і спостерігав за чимось, одному йому видимим і цікавим.