Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Мій хороший, мій любий Сашко! — мовила вона, теж стискаючи його руку. — Що мені з тобою робити?

— Кохати, — сумно всміхнувшись, відповів юнак.

Вони зупинились одночасно й подивилися одне на одного. Сяйво ліхтаря заразом із місячним освітлювало їхні обличчя, і Любка на мить заплющила очі.

— Задля чогось же звів нас разом Господь, — знову зітхнув Сашко. — Навіщось же це потрібно! Навіщо, як ти гадаєш?

Жінка розплющила очі й вражено глянула на юнака:

— Ти уявляєш, що саме про це я щойно думала!!! Я запитувала себе, навіщо Бог нас познайомив? Нащо ти мені написав тоді, того вечора, пам’ятаєш? Чому саме мені? І чому я тобі відписала? Я ж досі ніколи цього не робила — не відписувала незнайомцям!

— Звісно, пам’ятаю. Я все чудово пам’ятаю…

— …і я думала про те, для чого все це відбувається? — продовжувала Любка. — Навіщо ми стоїмо зараз тут, посеред ночі, під цим ліхтарем, і ти… такий славний, милий, так мене кохаєш. Навіщо це потрібно?

— Може, так мало би бути? — він ніжно обійняв її й притулився щокою до її обличчя, лоскочучи своєю борідкою.

Спантеличена, вона не знала, що сказати.

— Давай просто будемо насолоджуватися життям, тим, яке посилає нам Господь, — мовив він, пестячи її волосся.

— Ти гадаєш, так буде правильно? — все ще сумнівалась жінка. — А як же наслідки?

— Я більш ніж впевнений у цьому. Я впевнений у цьому з твого першого рядочка, написаного мені онлайн! — усміхнувся він. — Я впевнений у цьому більше, ніж у тому, що настане «завтра»! А наслідки… Знаєш, якби всі думали про наслідки, то ні тебе, ні мене не було би на цьому світі!

Любка всміхнулась. Може, він і правий: їм так добре разом, з першого рядочка онлайн, з першого погляду під нічним ліхтарем…

Тримаючись за руки, вони блукали порожніми нічними вулицями, осяяними місяцем і ліхтарями, аж доки зорі не почали згасати, аж доки не запахло свіжою випічкою і кавою зі щойно відчинених кав’ярень.

— Чи не час випити кави? — запропонував Сашко.

— Так, я теж про це подумала, — погодилась Любка, і вони забігли до першої кав’ярні, котра трапилась їм дорогою.

Вони пили запашну каву, смакували сирним пляцком, балакали про все на світі й весело, безтурботно сміялися.

— Як гарно сидіти в кав’ярні з тобою ! — всміхнувся хлопець. — Як я про це мріяв!.. Знаєш, я ще ні з ким не гуляв містом усю ніч і не пив вранішню каву з пляцком у порожній кав’ярні…

— Завжди щось трапляється з нами вперше, — задумливо мовила Любка, пильно дивлячись йому у вічі.

— Я кохаю тебе дуже-дуже, — відповів Сашко. — І таке зі мною трапилося вперше… Нізащо в світі я не хочу тебе втратити. — Він підвівся й, нахилившись над столиком, ніжно поцілував її.

Вона заплющила очі й, відчуваючи тепло його долоні на своїй руці, уявила, що поряд з нею Коханий з її снів… Господи. Що буде тепер із НИМИ? Чи прийде ВІН до неї після того, що сталося? Чи правильно вона чинить зараз?

Тієї ночі було сумно. Вони зустрілися з Коханим під бляклим сяйвом ліхтаря: він чекав на неї там, як зазвичай. Накрапав дощ. Але їм було байдуже: вони не могли змокнути, адже то був лиш сон, а вві сні все зовсім по-іншому… Як завше, обійняв, затим ніжно узяв її руку, втім, у його потиску Любка відчула тремтіння.

«Ти тремтиш… Що сталось?»

«Мої сни…»

«Які сни?»

«Мені сняться дивні сни…»

«Розкажи…»

«…що ти відпускаєш мою руку і йдеш геть, а я не можу тебе спинити… Я кликав тебе, благав… А ти все йшла, не озираючись…»

«Цього не станеться, тобі немає чого хвилюватися! Я тебе ніколи не залишу!» — вона зазирнула йому у вічі.

«Я не хочу тебе втрачати!» — Він міцно притис її до себе.

«Ти не втратиш мене, кажу ж тобі…»

«Я відчуваю, що втрачаю Тебе… і не знаю, що мені зробити, аби цього не сталося…»

«Усе в наших руках. Якщо ми хочемо, то будемо разом довіку, і ніщо нам на заваді не стане, тим паче ніякі дивні сни!» — намагалася запевнити, проте самій в душу закрадався тремтливий холодок сумніву.

«Ти сама в це віриш?» — взяв її обличчя у свої сухі теплі долоні й продовжував пильно дивитися їй у вічі.

Любці здалося, чи в його очах справді бринять сльози? Може, то краплі дощу?

« Ти віриш у це?» — знову спитав він.

Тепер і в голосі його вона відчула тремтіння.

Чи вірить у це вона? Господи, що відповісти? Як дібрати потрібні слова? Чи може вона стверджувати, що вірить у це, коли бути в чомусь упевненою на сто відсотків вона не могла — завше крізь упевненість продирались мізерні крихти сумніву. Але… вона вірить! Так, звісно, вона вірить! Звідки взагалі ці вагання?!