Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Він повернув її обличчям до ліхтаря, і від сяйва Любка примружилась.

— Боже, яка ти гарна!!!

Вона всміхнулась: його голос був напрочуд приємним. І взагалі, з ним було так легко і добре!

— А твоя посмішка! Боже, дякую тобі!!! — вихопилось у нього. — Знаєш, скажу тобі по правді, хоч я й чоловік і мені соромно зізнаватися тобі у слабкостях… але зізнаюся: я боявся! Так! Я дуже боявся цієї зустрічі! Знаєш, якийсь розумник колись сказав, що кохання проникає очима і треба бути дуже обережним, перш ніж вбирати щось своїм поглядом… Не можу сказати, що я погоджуюсь із цим висловлюванням на всі сто відсотків, бо кохання перш за все проникає нашим серцем і я вже давно тебе покохав. Проте очима… воно теж проникає… Яка ж ти гарна!!! Можна я тебе поцілую?

Любка дивилася на юнака і не могла стримати усмішки. Він був бездоганним: струнка статура, правильні риси обличчя, гарно підстрижене, по-модному скуйовджене волосся, маленька, акуратно підбрита борідка. На ньому були джинси, вільного покрою світла кофтина й такого самого кольору куртка. Але, Господи, він же такий юний! Йому років… двадцять, від сили — двадцять два!

Не дочекавшись дозволу, Сашко взяв її обличчя у свої долоні й ніжно доторкнувся губами до її вуст. Спершу лагідно, ніби боячись сполохати, він смакував її лице обережними доторками губ, проте відчувши, що вона не опирається, пригорнув до себе й пристрасно поцілував.

Жінка заплющила очі й дозволила йому себе цілувати. Її вперше в житті цілував чоловік, який їй подобався. І це було так хвилююче… Його борідка ніжно лоскотала її лице. Вона доторкнулася рукою до його обличчя, занурила руку в його волосся. Від нього приємно пахнуло якимсь витонченим парфумом. Поцілунки були настільки п’янкими, що вона відчула слабкість у ногах, проте він міцно тримав її у своїх обіймах. Так, здається, вона втрачає голову тепер…

— Боже, яка ти дивовижна! — прошепотів. — Моя Люба!!! — він продовжував її цілувати, пестячи волосся.

— Це божевілля! — раптом схаменулась Любка, намагаючись вивільнитись із його обіймів.

— Чому? Я тобі не подобаюсь? Ти розчарована?..

— Ні, все гаразд. У тому-то й справа, що не розчарована, але…

— Яка ти смішна! То це ж класно! Чекай, ти що, чогось боїшся? — Він серйозно дивився їй у вічі.

Жінка намагалась замислитись, проте марно: у її голові зараз був такий безлад, що зосередитися на якихось серйозних думках було неможливо.

— Що з тобою, маленька?

— Я вже не маленька, в тому-то й справа. Мені цілих двадцять сім, уявляєш? Тебе не лякає ця цифра?

— Мене абсолютно не хвилюють ніякі цифри!

— Ну, це тому, що ти…

— …маленький? — тихо закінчив її речення Сашко.

Любка відчула, що він образився. Проте це була жорстока правда. Як можна жінці мало не бальзаківського віку стояти посеред ночі на порожніх вулицях міста й цілуватися з юним створінням, яке так палко її кохає?! Як вона взагалі могла допустити таке безумство?!!

— Що буде з нами потім, ти можеш собі уявити? — відповіла, усе ще намагаючись опам’ятатися від його пристрасних поцілунків.

— Навіщо ти так зі мною? Хочеш мене образити? Ні, не хочеш. Я знаю, що ти не така! — Він стояв перед нею, такий щирий, такий беззахисний. І це було так зворушливо…

— Мені… мені треба додому. Я дурепа! Яка ж я дурепа! Вибач, я все зіпсувала! Не слід нам було зустрічатися. Через свою хвилинну слабкість я все зіпсувала!

— Ні, я не вірю, що ти мені це кажеш. Я подобаюсь тобі, і я це відчуваю! Ти так пристрасно мене цілувала щойно!!! Моя люба, ну що мені сказати, що зробити, щоб ти заспокоїлась? — Він ніжно пригорнув до себе Любку.

Їй було добре, дуже добре з ним, вона навіть припустила в думках, як було би славно, якби вони почали зустрічатися… Проте здоровий глузд так і бемкав по голові: «Що ти робиш?! Що ти робиш?!»

— Давай прогуляємося, будь ласка, — сумно зітхнув Сашко, і жінка не могла йому відмовити. Це найменше, що вона може зробити, аби спокутувати свою провину перед ним.

Він узяв її руку, і вони пішли уздовж вулиці. Місяць сяяв неймовірно, надаючи старому місту ще більш таємничого, навіть якогось містичного вигляду. Любка не бачила в своєму житті такого величезного місяця! Чи… бачила? На мить у пам’яті спалахнула картинка зі шматком неба, на тлі якого сяє такий самий величезний місяць, але… то було колись. Не тепер.

— Якщо ти мене залишиш, я цього не переживу, — відчайдушно мовив юнак, стискаючи її руку.

Його емоції були такі відверті, такі несамовиті, що Любка мало не заплакала від щирого прояву почуттів, які вихлюпувало на неї це юне створіння.