Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

«Я хочу тебе побачити. Ми повинні зустрітися!» — її пальці самі надрукували це й чимдуж натиснули Еnter.

Минула хвилина, перш ніж з’явилось нове повідомлення:

«Ти справді цього хочеш?»

«Так!»

«Знаєш, я про це таємно мріяв з самого першого дня, як ми з тобою познайомились тут!!! Але боявся, що ти мені відмовиш. Ну, знаєш, ці інтернет-знайомства… ніхто серйозно до них не ставиться. Тому нічого й не казав про це.»

«Даремно не казав. Я дуже хочу тебе побачити! Де ти живеш? Не кажи, що десь далеко від мене, в іншому куточку нашої неосяжної країни, і мені доведеться чекати тебе дуже довго…»

«То залежить від того, де живеш Ти.  Бо я живу у Львові!»

Любка аж підскочила від хвилювання. Серце так затьохкало у грудях, що, здавалось, готове було вистрибнути від надлишку емоцій. Невже то справді ВІН?!! О Небеса!!!

«Я теж живу у Львові!!!»

«УРАААА!!!!!!!!!!!!!»

«Аж не віриться, що трапляються такі неймовірні збіги!»

«Так! Це дійсно неймовірний збіг! Кажи мені свою адресу, і я зараз же примчусь до тебе!!! Кажи бігом, бо я вже ледь сиджу біля цього монітора!!!»

Любка на мить замислилась, згадавши свої сновидіння.

«Ні. Не так. Давай зустрінемось десь у центрі старого міста.»

«Люба моя, як ти посеред ночі будеш розгулювати сама? Я хвилюватимусь! Ні, я мушу тебе стріти!»

«Не хвилюйся, заради такої події я замовлю собі таксі. »

«Гаразд! Де ми здибаємось і за скільки часу?»

Жінка глянула на годинник у ноутбуці. За п’ятнадцять перша ночі. Чудово! Саме вдалий час для такої шаленої витівки! Отож, порожніми вулицями таксі домчить її до центру за хвилин двадцять… Щоб зібратися й дочекатися таксі, їй потрібно… ще хвилин десять.

«За тридцять хвилин біля “коня”!»

«Я буду там!!!» — миттю з’явилась ніби заздалегідь написана відповідь.

Любка всміхнулася. Та раптом схаменулась:

«Ми часом не робимо дурниці?»

«Якщо й робимо, то це буде найліпша і найромантичніша дурниця, що сталася будь-коли в моєму житті, а може, і нашому!!!»

«Гаразд, до зустрічі!»

«До зустрічі, моя люба! …як тебе звати? »

«Люба.»

«Моя Люба!!!   »

«»

«А мене звуть Сашком!»

«Моє улюблене ім’я! »

«Все, біжи одягайся, бо ми ніколи не закінчимо цю розмову!!! »

«Па-па!»

Жінка закрила ноутбук. Що вона коїть? Та… байдуже. Що буде, то й буде! Гайда!

Вона замовила таксі, швидко одяглася і, глянувши на себе у дзеркало, всміхнулась: що чекає на неї зараз?..

Під’їжджаючи до «коня», себто пам’ятника Данилу Галицькому, Любка стривожено визирала через вікно таксі і вже здалеку помітила невисоку чоловічу постать поряд із пам’ятником. Серце закалатало, як скажене.

— Зупиніть тут, будь ласка, — мовила й тремтячою рукою дістала з кишені кілька купюр.

Господи, чому вона сказала зупинитися тут?!! Та байдуже!

Любка вийшла з таксі й, не відводячи погляду, стежила за постаттю, що вже мчала їй назустріч. То був НЕ ВІН… Усередині все обірвалося.

— Моя Люба!!! — радісно гукнула здалеку постать, махнувши рукою.

Однак вона стояла, бо йти було несила. Що ж вона накоїла?!! Проте вороття назад не було: таксі вже гайнуло, а постать швидко наближалася і за якусь мить жінка відчула себе в міцних обіймах. Сашко підхопив її і закружляв у повітрі, радісно вигукуючи її ім’я. Від несподіванки Любка мало не зомліла… Вона намагалася піймати його погляд, та було надто темно.

— Ми зустрілися!!! А-а-а-а!!! — не стримував емоцій він. — Боже, як я чекав цієї миті, ти собі не уявляєш!!!

Затим обережно поставив її на землю й теж намагався роздивитися.

— Ходімо до ліхтаря. Хочу тебе побачити!

— Ходімо.

Вони рушили до пам’ятника. Він узяв її руку. Звісно, це не його рука. То була зовсім інша рука, теж тепла й приємна на дотик, але… НЕ ЙОГО!!! Вона мимоволі схлипнула.

— Що з тобою, маленька? Ти розчарована?..

Любка мовчала. Що вона могла сказати? Що сподівалася зустріти тут свого Нічного Коханого? Звісно, тепер вона збагнула, що мріяти про це було повним божевіллям! Сашко був чудовий: щирий, емоційний, милий, власне, таким вона його й відчувала… Проте… то був НЕ ВІН. До того ж…

— Скажи, скільки тобі років? — спитала, дивлячись на його юне обличчя.

— Ти вважаєш мене надто молодим, так?

— Ні, просто запитую. Розумієш, насправді я надто немолода для тебе.

— Моя маленька, яка ти смішна! Що ти таке кажеш? «Надто немолода»! Дурнички! Ти надто славна для мене — це вже більш схоже на правду! А роки… Ну хто вигадав це безглузде вимірювання? І взагалі: яке це має значення? Ходи-но до мене ближче, я хочу тебе роздивитись!