Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Раптом в очах потемніло. Нічого навкруги не стало, лиш непроглядна темінь і десь далеко-далеко — крихітна цятка світла. Цятка збільшувалась, і за якусь неповну хвильку Любка помітила високу постать, що наближалася до неї. «Згубитись у часі… згубитись у часі… — відлунням вторило в думках. — Котра зараз година? Котра година?!»… По тому перед очима замерехтіли якісь химерні картинки, які зрештою огорнула суцільна чорнота… Обережні кроки за спиною… Тиша. Яка гнітюча тиша!.. Шурхання сухого листя… Як боляче… Як боляче від цього шурхання! Затулила руками вуха — знову мертва тиша. А що то за дивні бліді квіти на деревах?.. Миттєвий короткий спалах світла — і знову все зникло. Моторошний страх змінився апатією. Усе скінчено … Усе скінчено?..

Наступної миті пролунав рятівний дзвінок мобільного. Любка схопила телефон.

— За десять вісімнадцята! — пролепетала вона й лиш тоді помітила, що поряд неї не було жодної живої душі…

Куди… куди поділась ця старенька? Щойно ж була поруч… Жінка перелякано озиралася довкола й намагалася впоратись із тремтінням. Що це за жахіття відбувалося з нею щойно?! Та головне: чому воно таке знайоме їй?!!

Мобільний продовжував настирно дзвонити, і Любка поволі приходила до тями. То був Василь. Ні, вибач, з тобою розмовляти мені не хочеться. Але дуже вдячна тобі, що врятував мене від цього безумства!

Жінка відхилила виклик, поклала мобільний телефон у сумочку й рушила уздовж вулиці, однак спиною все ще відчуваючи моторошний погляд. Не витримавши, озирнулась. Утім, довга вузенька вулиця була порожньою.

Як усе це дивно… Куди вона могла подітися так швидко? Та й узагалі, звідки взялася?! Любка могла присягнути, що два чорних вуглики досі увіп’яті в неї. Яке знайоме, дивне відчуття… Мотнула головою, намагаючись відігнати від себе це жахіття. Вдихнула на повні груди повітря. Стало легше. Швидше додому! Швидше від цього божевілля!

Знов пролунав дзвінок мобілки, який остаточно привів її до тями. І знову Василь. Який же наполегливий!

— Слухаю, — знехотя відповіла.

— Ну, прівєт!

— Привіт.

— Як ти там, «адінокая в бальшом горадє»? — єхидно спитав він.

— Чудово, дякую. І, щоб ти знав, я не відчуваю себе самотньою! — відрубала Любка.

— Коли вернеся?

— Ти про що? Я ж сказала, що не повернуся! Невже ти досі нічого не второпав?

— Вернеся, — впевнено зронив чоловік, — справа тільки в часі. Натішися новим життям, розчаруєся і вернеся! Куди ти подінеся.

— Ти погано мене знаєш, Василю.

— Я тебе добре знаю! Ти — дурна жінка, якій у голову стрельнула велика дурниця. Все, в принципі, дуже логічно, бо як ше може поступити дурна жінка? Певно шо по-дурному! Але дуже скоро ти про це пожалієш. Тільки дивися, шоб не було дуже пізно. Я буду ждати до кінця літа, не пізніше…

— Що ти… що ти таке кажеш?! Ти взагалі чуєш, що кажеш?!

— …до мене тут вистроїлась така соблазнітєльна очерідь з бажаючих вийти за мене, — продовжував чоловік, ніби й не почувши Любки, — шо довго я ждати не буду: вибір дуже вже шикарний…

— Все, я більше не відповідатиму на твої дзвінки і не вислуховуватиму твоє безглуздя! Бувай, самовпевнений розумнику!

Вона не дослухала, що їй продовжував торочити Василь. Але й він її не слухав, тому сумління жінку не надто картало. Вона анітрохи не сумнівалася у правильності свого нинішнього становища, життя, яке складалось у неї, проте ці розмови… Це немов мотузка, що пов’язує її з минулим, стискаючи горло, не даючи вільно дихати й жити.

Загалом день був позитивний. Та й цілий тиждень порадував. Вона не думала, що їй вдасться так легко знайти роботу, з першої спроби! Директор — він же головний редактор однієї з газет, в редакцію якої Любка потрапила на співбесіду, — виявився добряком, котрого годі й шукати. Нетривалу розмову він завершив словами: «Завтра беріться до роботи». Коротко і ясно.

В редакції їй дуже сподобалося. Колеги — привітні й щирі, відразу тепло прийняли її до свого редакційного колективу. Щоправда, одна з них обмовилась за філіжанкою кави, що зарплатня коректора мала би бути вищою. Утім, наразі Любку все влаштовувало. Принаймні, у порівнянні з її попереднім заробітком, цей був удвічі вищим. Та й графік роботи приємно вразив: з десятої ранку до сімнадцятої вечора, а в середу — до шістнадцятої. До того ж редакція знаходиться в центрі старого міста. Під час обіду можна вибігти в кав’ярню, що майже поряд із редакцією, і випити смачнючої кави з тістечком.