Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

…І це вона переживе. Поклик серця уперто вторив: ти чиниш правильно!..

— Панянко, прокидайтеся. Приїхали…

Любка відчула обережний доторк на своєму плечі. Розплющивши очі, в першу мить розгубилась: де це вона? Проте вже наступної все стало зрозумілим: вона в потязі, котрий доставив її на кінцеву станцію «Львів».

Чому саме Львів? Це перше, що спало їй на думку тієї ночі. До того ж це місто завжди манило її; жінка полюбила до безтями це чудове місто з першого погляду, з першого подиху, його тісні вулички, пронизані якоюсь незбагненною таємничістю, загадкою, і особливу атмосферу, що панувала там…

— Перепрошую, з вами все гаразд?

Любка зіскочила з полиці й усміхнулась.

— Так, усе чудово. Дякую!

Лиш тепер вона глянула на незнайомця й зауважила його бездонні темно-карі очі, теплу усмішку й витке чорне волосся, зібране у хвостик. Чоловік затримав свій погляд на Любці ще якусь мить, затим, помітивши, що з нею дійсно все гаразд, задумливо схилив голову й подався.

Любка розгублено глипнула йому услід. Його очі… Вона бачила їх раніше. Точно бачила! І ці до болю знайомі риси обличчя… голос… Та що це з нею?!

Якийсь час Любка стояла, силкуючись пригадати, де ж могла бачити цього чоловіка, проте марно: надто схвильована тепер. Тож, зітхнувши, дістала із сидіння валізи: гайда назустріч новому життю!

— Панянко, замовите таксі? — на виході з вокзалу її стріла пара, здавалося, найдобріших у світі очей, котрі так і благали полегшити собі життя, щоправда, заплативши йому при цьому кілька десятків гривень.

Чи буде вона замовляти таксі?.. Жінка скрушно глянула на свій багаж, гуцнула рюкзаком, що муляв у спину, і їй так закортіло проїхатися Львовом у таксі, комфортно й з вітерцем! Але ж вона мусить заощаджувати! Чи варто починати життя з марнотратства, коли треба берегти кожну копійку? Та рюкзак, як на зло, нещадно тиснув у спину, а валізи так і тягли її додолу. Що ж їй…

— Ат, давайте, дядечку, замовлю я ваше таксі! — Любка гепнула багаж на землю й полегшено зітхнула. — Так і бути! Якби не ці мої валізи, я би з радістю навіть пішечки…

— О, тяжкенькі! — немов виправдовуючи її марнотратство, мовив водій, швиденько схопив їх і потягнув до багажника своєї автівки.

— Та тяжкуваті, але ж… — бурмотіла собі під носа Любка. Усе, годі скиглити: це перша й остання непоміркована розкіш, — подумки заспокоїла себе, сідаючи в авто. Потім вона буде заощаджувати.

— Куди їдемо? — водій хвацько захлопнув дверцята і в очікуванні глянув на Любку.

— Ось адреса, — швидко дістала з кишеньки рюкзака папірець.

— То є «новий Львів». Славний райончик! Вельми затишний, — схвально мовив водій. — Гостювати їдете?

— Ні, відсьогодні я там житиму, — Любка задоволено всміхнулась і відвела погляд за вікно, де бурлило звичне життя великого міста. Як вона любила іноді приїхати сюди, сісти у перший-ліпший трамвай і поринути в саму його серцевину, споглядаючи вражаючу архітектуру і приємну суєту! Як любила відчувати під підошвами бруківку, якою ходили ще багато століть тому, всотувати в себе ту неповторну атмосферу величності у поєднанні з винятковим затишком — щоразу місто гостинно приймало її, злегка відхиляючи завісу своєї таємничості і загадковості. А як не хотілось їй щоразу полишати його й повертатися додому! Зате тепер Любка відчувала, що баланс відновлюється: відтепер вона стане мізерною частинкою його, а воно — значною частиною її життя…

От її вулиця! Серце на мить завмерло. Два дні тому вона приїздила дивитися на квартиру, яку знайшла за оголошенням місцевої газети. Помешкання відразу ж їй сподобалося: хоч і маленьке, але дуже світле й неймовірно затишне. Та й квартплата є недорогою, адже район дещо віддалений від центру міста.

— Зупиніть, будь ласка, біля того будинку, — Любка розрахувалася і вказала водію на одну із п’ятиповерхівок, що були обсаджені високими вербами, яскраво-зелені віти яких хилилися додолу, створюючи враження затишного шатра.

— Гарно вам мешкати у новому житлі! — широко всміхнувся водій, діставши валізи.

Любка приготувала каву й подалась на балкон, що виходив у гарненький, не менш затишний дворик. Бучний вишневий цвіт ледь торкався балконних поручнів; поміж лавок, на красиво оздоблених клумбах, майоріли острівці тюльпанів, старанно обсаджених нарцисами.

Жінка вдихнула пахощі вишневого цвіту, що ширилися в повітрі, і всміхнулася: яка гарна мить! Що може бути ліпшим за ароматну каву на балконі її нового помешкання посеред цього весняного шаленства? Хіба що добрий друг поряд, який розділив би з нею цю чудову мить, перетворивши її у неповторну.