Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Ну, нарешті! Тебе би за смертю посилати! — вихопив з його рук лямпу й кинувся всередину.

— Я з тобою, друже! — Яків помчав за ним.

Друзі перелізли з підвалу в вузький прохід і, пробравшись навприсядки, за якийсь час опинились у широкому темному тунелі, посеред якого бурлила річка. Мовчки переглянулись.

— Вперед! — рішуче мовив Степан і, підійнявши над головою лямпу, почав іти вздовж тунелю. — От, дідько! — схаменувся враз. — Якове, повернись, візьми ще одну лямпу і йди в інший бік, інакше довго будемо шукати! Може, вона в інший бік пішла! Уявляєш, у якому вона зараз стані? Тут кожна хвилина дорога!

— Так, — погодився друг і повернувся, поки ще було видно вихід.

— Підеш у той бік! — гукнув йому вслід Степан.

— Еге ж!

А сам пішов далі. Річка бурлила, мов якийсь гірський водоспад. Йшов і в думках уявляв кохану. Де вона зараз? Може, забилась клубочком у якийсь закуток і сидить, чекає на нього… Але два тижні! Два тижні — це надто тривалий строк… Хоч би все було добре з нею! Хоч би все було добре!

— Кохана!!! — крикнув він щосили.

— Ко-ха-на… — глухим відлунням озвався тунель.

Хтозна, як далеко вона зайшла! Господи, тут же так небезпечно! Один необережний крок — і можна опинитися в цій вируючій лавині! У грудях похолонуло… Тільки б вона була жива. Тільки б жива!!!

— Кохана! — знову крикнув він. — Де ти?

Вона десь поряд. Серцем відчував: вона поряд! Підійняв вище лямпу, щоб не заважала, і кинувся швидше вперед. Що це там? Кохана? Так!!!

— Кохана!!! — крикнув радісно.

Метрів зо тридцять лишилось до неї! Дякую тобі, Господи, дякую! Вона вже підвелася і йде йому назустріч! О, яке щастя!

— Кохана!!!

Та куди ж вона…

— Ні, кохана, ні!!! — заволав, мов зранений звір.

Ще мить — і річка вже її забрала.

— Кохана!!! — жбурнув лямпу й кинувся слідом за нею в бурхливий потік.

— Я врятую тебе, кохана! Тримайся!!! — кричав, змагаючись зі стихією.

Яка ж швидка ця річка! Течія несла його, не дозволяючи боротися з собою. Куди вона понесе їх? Утім, байдуже, аби тільки руку її взяти. Тільки б руку її…

…А коло входу в тунель стояв приголомшений Яків зі ще однією лямпою, хрестився тремтячою рукою і примовляв: «Господи, врятуй їх! Урятуй їхні душі, Господи!»…

Вона лежала на верхній полиці плацкарту й дивилася на схід сонця, що визирнуло з-за обрію, потопаючи в яскравій весняній зелені. Сліпучі промені ніжно залоскотали обличчя, і Любка примружилась, всміхаючись сонцю, проте фіранку не заслонила: вона так скучила за ним! Скучила за його ніжністю й теплом. Вона обожнювала весну. Весна — це ж так чудесно! Все навкруги пробуджується, квітне, співає й радіє…

Однак ця весна була особливою. Якось уночі жінка прокинулась із твердим переконанням: її життя потребує змін. Яких саме, вона ще достеменно не знає, але відчуває, що в цьому світі, тут, де вона тепер, їй чогось не вистачає. Чогось вельми важливого. Щось надломилось у її свідомості тієї ночі; вона так і не заснула, а вже наступного ранку, розрівнявши плечі й набравши повні груди свіжого, сповненого духмяних пахощів весняного повітря, наважилась на зміни.

Перший крок — лишити рідну домівку. Жінка дуже любила її, проте мусила це зробити. Мусила, бо саме з цього витікали обставини, що не дозволяли рухатися вперед. Скільки себе пам’ятає, жили вони вдвох із бабусею. Щоденна робота у школі ніби й подобалась: усе ж педагогічна нива була її покликанням, але морального задоволення вона не отримувала. Майже щовечора зустрічалася з чоловіком на ім’я Василь. Він не був межею її мрій. Вона зустрічалася з ним… А чому, власне, вона з ним зустрічалась? Мабуть, звичка… Та й бабуся переконувала: славна партія! А вік уже в Любки, виявляється, такий, що давно час обзавестися сім’єю, діточками. Так, може, двадцять сім років — вік більш ніж благодатний для створення родини, проте… Ні. Не тепер. І не з ним.

Дізнавшись про рішення Любки, бабуся засмутилася: хто ж тепер допомагатиме їй по господарству, хто розрадить у скрутну хвилину? Але, поміркувавши, усе ж благословила в добру путь.

З Василем було складніше. Аж ніяк не бажав збагнути чоловік, що не влаштовує його обраницю. Він — здоровий, сильний чолов’яга, шанований у їхньому селі, — чого тобі ше треба, дурна жінко? Якшо заміж — так він готовий заслати сватів хоч сьогодні! Ні? А чого ж? Шо тебе не влаштовує? Яке таке «нове життя» на третьому десятку раптом стрельнуло в голову? З глузду з’їхала, чи шо? Ну й котись під три чорти! Не раз мене ше згадаєш! Мене — Василя Гаврушка! — котрий любив тебе, сліпу дурепу!