Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Котра година, любочко? — почула за спиною.

Озирнулась.

— Знаю, в тебе немає годинника, але мені конче потрібно знати, котра зараз година, — мовила красива чорноока пані.

Де вона її бачила? Примружила очі. Як світло тут… Світло, аж очі сліпить…

— Я… я не знаю…

— То ти згубилась у часі? — спитала пані.

— Так… згубилась… — скрушно зітхнула Софія.

— Це добре, — голос був солодкий і теплий, наче голос нянечки. — Це дуже добре. Тепер ти підеш зі мною.

— Куди? — спитала, відчувши якесь дивне полегшення. — Куди я маю йти?

— Зі мною, — була відповідь.

— Але… мені треба до коханого! Він чекає мене! — заперечила Софія.

— Я знаю. Він чекає тебе. Ходімо, я проведу тебе до нього, — пані взяла її за руку.

Яка м’яка і приємна її рука… Легко підвелася й пішла за пані. Як добре! Як добре і спокійно йти разом із цією дивною, милою пані…

— То ми до коханого йдемо? — усе ж перепитала.

— Так, звісно. Він чекає тебе!

То була весна, вона це точно знала. Але водночас мала гостре відчуття осені. Пані вела її вулицею — довгою і незнайомою, а Софія захоплено роззиралась довкола. Які цікаві — ніби голі — дерева височіють уздовж вимощеної бруківкою дороги… А що то за дивні квіти? Такі дивні бліді квіти звисають із гілля дерев… Десь вона вже бачила їх, але де?.. А… хіба ж тепер насправді не осінь? Ґм… Так, точно осінь! Звідки ці квіти на деревах, якщо зараз має опадати листя?

Ураз під ногами зашурхало сухе листя. Вона навіть відчула його запах.

— Ти все зіпсувала! — прошипіла пані й озирнулась.

Софія глянула на неї й обімліла: перед нею стояла старезна бабця в поношеному вицвілому одязі, обвислому крислатому капелюшку й розгнівано свердлила її витрішкуватими, чорними, як вуглини, очима.

— Ти все зіпсувала! Що ти собі думаєш? — скрипучим голосом пошамкала вона. — Яка ще осінь? Не осінь зараз!

«Осінь, осінь зараз!» — запротестувала в думках Софія, дивлячись на зморщене обличчя, яке ще хвилину тому було таким гладеньким і красивим. Тієї ж миті почало смеркати, небо затягували брудно-сиві клапті хмар. Бліді квіти на деревах просто на очах стали морщитися, скручуватися, аж поки не стали сухими і мертвими. Десь неподалік почулось зловісне каркання…

— Ходімо швидше! Треба встигнути! — просичала стара.

Софія відчула її кістляву шершаву руку й запручалася:

— Ні! Я не хочу! Не піду з тобою!

— Ходімо! — тягла за собою.

— Кохана! — почула вона за спиною рідний голос. — Кохана, де ти?

— Я тут! Тут! — закричала, але голосу свого чомусь не почула.

Де ж він? Де Степан? Озирнулася, утім, вуличка була порожня.

— Де ти, коханий? — закричала щосили, проте знову ця дивна, моторошна тиша…

Чому, чому він не чує її?!!

— Коханий мій, коханий, я тут!!! — закричала й раптом провалилася в пітьму.

Розплющила очі й помітила крихту світла, що наближалась до неї в темряві, а поряд — високу постать. Чия вона? Чия ця постать? Обіпершись безсилими руками, підвелася. Та це ж коханий!!! Усередині все затріпотіло.

— Коханий, я тут!!! — закричала вона, та замість крику — слабкий шепіт.

Чому, чому вона не може закричати щосили? Це ж так просто! Втім, він зараз прийде до неї! Він знає, що вона на нього чекає! Треба лиш піднятись і піти йому назустріч. Так!

Обіперлась об стіну й, зібравши докупи рештки сил, що ще лишились у змученому тілі, встала.

— Я йду! Я йду до тебе, мій коханий Степане! — мовила вона. — Ти мене не чуєш, але знай: я йду до тебе!

— Кохана!!!

І вона пішла. Пішла! Але… що ж це знов за дивні кроки за спиною? Хтось знову йде за нею, шурхаючи сухим листям. Хто це? Озирнулась. Нікого — лиш темінь. Глянула вперед — крихта світла все наближалась. Тепер вона вже чітко бачила постать — коханий був зовсім близько! О! Яке щастя! Коханий мій… мій любий… Нарешті ти прийшов! Я так на тебе чекала! Та нащо мені ця холодна стіна! Я й без неї можу йти! Відсахнулась, пішла убік, і…

— Ні, кохана, ні!!!

Що це? Це не листя… Не листя! А що ж? Вода?..

— Кохана!!!..

Степан увійшов у підвал і роззирнувся. Як же тут темно, от дідько! Поки не було Якова зі світлом, роздивлявся біля входу. Підвал невеличкий, а в стіні — й справді, чорна діра. Зазирнув — та там лиш густа пітьма, і трохи далі чувся шум води. Так… Там текла річка. Це ж треба… Господи, і кохана його зараз там! Що з нею? Блукає в темряві… Хоч би була жива! А він уже її знайде, і тоді все буде добре. Так! Все обов’язково буде добре!

Та де ж той Яків?! Розізлився й повернувся до виходу.