Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Враз на думку спав незнайомець із потяга. Його очі видались їй такими глибокими й добрими. Від нього точилась виняткова енергетика і справжність, а ще — спокій. Здавалось, поряд із ним вона була в безпеці. Дивно, звідки таке відчуття, адже вона зовсім не знає його…

Ат, дурниці! Чому вона має думати про нього? Вони зустрілися поглядами на якусь мить і розійшлись, кожен у своє життя. Львів — величезне, багатотисячне місто, і шанси зустріти двічі ту саму людину настільки крихітно-мізерні, що годі й мріяти про це, на жаль…

Любка допила каву, постояла ще певний час, милуючись розкішним вишневим цвітом, і пішла наводити лад у своєму домі.

Аж підвечір вийшла прогулятися. На вулиці було тепло. Сонце невдовзі мало скотитися за обрій, якого тут, на жаль, не видно за будинками, але Любка це відчувала. Підвечір аромат квітів був особливо насиченим, і вона намагалася вдихати його на повні груди, примружуючи від задоволення очі.

Назустріч простували люди, і вони видавалися їй такими привітними. Жінка розуміла, що просто надто схвильована зараз і всі почуття дещо загострені, але їй подобалось це відчуття легкості, свободи. Здавалося, за спиною виросли крила, і це було так природно! Щастя так ніжно огортало її, що у відповідь їй хотілося огорнути весь світ своїми обіймами. Ось він, справжній смак життя — свіжий, хвилюючий, приправлений невідомістю і радісним передчуттям.

Повернувшись, Любка надягла свою улюблену піжаму й зварила какао. Затим залізла під м’який плед і поклала на коліна ноутбук. Підключилася до Інтернету, переглянула електронну пошту й звично увімкнула ISQ. Онлайн була лише колишня колега Катя. Спілкуватися з нею не дуже хотілося, і щойно вона підвела курсор, щоб вимкнути програмку, як з’явилося повідомлення від невідомого користувача.

«Привіт! » — було написано у віконці.

Хто ж це з нею привітався? Любка глянула в анкету користувача, проте, окрім зазначеної чоловічої статі, інформації про непроханого гостя там не було. Гаразд, привітаюся до тебе. І хоча не в її правилах було вітатися із незнайомцями, та зараз мала такий чудовий настрій, що вирішила відійти від правил.

«Привіт!» — відписала й, не роздумуючи, натиснула Еnter.

«Як твої справи?» — миттю з’явилася відповідь.

Любка із задоволенням сьорбнула з чашки й знову всміхнулася.

«Просто чудово, дякую! Твої?»

«Теж! »

«Ти хто? »

«Людина. »

«О, як же мені несказанно пощастило! »

«»

«Чому ти мені пишеш?»

«Хочеться з кимось поговорити»

«Тобі немає з ким поговорити?»

«Та є з ким, але не так, як хочеться…»

Ось тобі й маєш. Жінка розчаровано дивилася в екран і вже хотіла вимкнути програмку, проте з’явилися нові повідомлення:

«Мабуть, ти мене неправильно зрозуміла… Я маю на увазі, що іноді так хочеться поговорити з кимось відверто, як із найближчою людиною… вдаючи, що то твоя рідна душа, котра вислухає, зрозуміє, може, навіть підтримає… іноді незнайомій людині легше відкрити душу…»

Любка задоволено хитнула головою. Це зовсім інша справа. А я вже подумала, що ти якийсь збоченець! Допивши какао, відставила чашку і взялася друкувати відповідь.

Було далеко за північ, коли, закутавшись у ковдру, вона перебирала в думках події минувшого дня — хвилюючого і приємного. Жінка вирішила закарбувати його у пам’яті до найменших подробиць.

Цей день був гарним початком чогось нового, багатообіцяючого і, впевнена, значного. Вона це відчувала. Головне — не перечити долі, помічати її знаки й дослухатися до того, що підказує серце. І тоді все буде чудово.

Ранок виявився ясним і дещо прохолодним. Любка зварила каву та вийшла на балкон. Сонячні промені все ж зустріли її теплом і лагідно залоскотали обличчя.

В уяві раптом постав образ учорашнього незнайомця з потяга. Вона бачила його уві сні… Вона бачила ЙОГО уві сні! Ось звідки було це відчуття близькості! Жінка вражено перебирала в пам’яті вчорашню коротку зустріч, порівнюючи незнайомця з чоловіком зі снів. То була та сама людина. Це точно був ВІН! Як вона відразу не впізнала ЙОГО?

Вона згадала сновидіння, у яких він міцно тримав її за руку й вони неспішно простували безлюдною нічною вуличкою старого міста, освітленою тьмяним сяйвом ліхтаря.

— Не відпускай мою руку, чуєш? — лагідно казав він. — Що б не сталося, не відпускай…

— Нізащо не відпущу, — відповідала вона. — Нізащо в світі я не відпущу твою руку…

Його рука була м’якою і водночас надзвичайно сильною. Було дуже хороше від тепла його руки, і зовсім не хотілось її відпускати. Це тепло розливалось по тілу й проймало до самого серця, лагідно огортаючи душу. Вона відчувала ніжність, всепоглинаючу Любов, палке бажання обійняти його і захистити від усіх негараздів. Щоразу він швидко випереджав її бажання й міцно пригортав до себе. Вона дивилась йому у вічі й потопала в них. Вони були настільки глибокими, що вона бачила в них себе, власне життя та навіть майбутнє. А вже наступної миті прокидалася…