Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Після робочого дня Любка повагом прогулювалася тісними вуличками, милуючись красою міста й наповнюючи його енергією все своє єство. Вона любила це місто все більше й більше. Життя її насичувалося новими мотивами, забарвлювалося новими відтінками, такими яскравими і виразними! Минуле стало настільки віддаленим, що іноді здавалось, ніби його й не було. І лиш нав’язливі дзвінки Василя повертали її до тями, тицяючи носом у реальність: твоє справжнє життя — те, що ти залишила, а зараз ти перебуваєш в ілюзії, котра зовсім скоро розіб’ється ущент — лиш справа часу. Це було більш ніж неприємно. Так справді продовжуватися не може. Змінивши номер телефону, вона раз і назавжди припинить цю неприємність!

Затишні вечори Любка дуже любила. Любила закутатися в теплий м’який плед і з чашкою какао розгорнути ноутбук, де на неї чекав таємничий «Містер-Ікс» — так вона нарекла свого віртуального співрозмовника. Вона досі не знала, як його звуть, скільки йому років, звідки він (так само і він про неї), та це й не було потрібно — вони просто приємно спілкувалися, забуваючи про все на світі. Водночас вона відчувала його добру, щиру душу, яка приваблювала її все більше й більше; спілкування з ним було не схоже ні на що.

Однак понад усе чекала Любка на свої сни, у яких поринала в іншу реальність, інший вимір, де була закохана в Прекрасного Незнайомця, який теж кохав її до безтями. Прокидаючись уранці, вона була впевнена, що досі відчуває тепло його рук і теплий подих… Це було настільки переконливим, що іноді їй здавалося, ніби все те й справді відбувалося в реальному житті, просто… просто трішки іншому… Вона відчувала, що кохає реальну людину, яку до того ж зустрічала в дійсності.

Наступного ранку її розбудив воронячий ґвалт. Любка ошелешено визирнула у вікно. У небі коїлося щось неприродне: сотні… ні, тисячі ворон кружляли в якомусь несамовитому колі, котре нагадувало радше убивчий торнадо, аніж безтурботний політ безжурних птахів. Звідки їх стільки взялося нараз в одному місці? Навіщо злетілися сюди, у це чисте небо над спокійним районом?

Раптом у пам’яті спалахнула чітка картинка, наче якісна копія того, що вже було перед очима … Дежавю! Господи, вона ж бачила це раніше! Вона точно бачила це страшне небо з моторошним воронням. Але де і коли… Важко сказати. Колись давно…

Як загіпнотизована, стояла Любка коло вікна й широко розплющеними очима дивилася на ошаленілих птахів, що зиґзаґами кружляли в небесній тверді. Затим мотнула головою, намагаючись відігнати нав’язливі думки, і, застеливши диван, пішла готувати каву.

Однак думки не давали спокою. Чомусь здумалось про швидкоплинність життя: не встигаєш озирнутися, як те, що було, здавалося, нещодавно, насправді минуло вже так давно… І коли воно минуло? Та й узагалі, життя — така крихка річ… Воно може обірватися будь-якої миті. Нежданої миті, коли ще купа нездійснених планів та задумів, коли ще є натхнення жити, творити й кохати.

Господи, навіщо вона про це думає?! Жінка знову мотнула головою й налила в чашку каву. Розмішала ложечкою цукор і сіла за стіл. Виходити на балкон бажання не було. Вороняче каркання ще чулося з-поміж музичних звукорядів, котрі лунали з магнітоли.

Вона попивала каву й усе ще стривожено зиркала у вікно. Летіть звідси! Вам тут не місце! Ви заблукали, чи… чи, може, вас сюди хтось накликав? У пам’яті сплила учорашня зустріч із химерною старою. Чи то була не зустріч? Може, це їй примарилось? Хтозна.

Раптом із ноутбука пролунав звук отриманого повідомлення. Дивно. Хіба вона не вимкнула його вчора після опівночі? Любка допила вже схололу каву й побігла в кімнату. На незастеленому дивані лежав розгорнутий ноутбук, на екрані якого миготіло віконце з отриманим повідомленням.

Зупинилась. Хіба вона не застеляла диван? Невже вона відкривала ноутбук? Чи він не лежав на столику? Любка вражено дивилась на те, що було перед нею, намагаючись пригадати, якою була кімната, коли вона виходила готувати собі каву. Все було не так .

«Ну, де ти там, маленька?  Пішла варити какао і зникла», — прочитала у вікні повідомлення.

Вчорашнє загубилося, чи що? Але ж ні: повідомлення було нове, і Містер-Ікс був онлайн.

«Чому це зникла? Яке какао? Я не п’ю його ранками», — написала у відповідь.

«Ось де ти!  А я вже зачекався.»

«Коли це ти мене зачекався, що ти таке кажеш? Чому ти так рано в Інтернеті?» — спантеличено сипала питаннями.