Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Увімкни музику, будь ласка, — мовила, схиливши голову. Може, в ній віднайдеться якась відповідь. — А я приготую нам каву.

Вони мовчки вийшли на балкон, тримаючи в руках чашки з кавою. Любка відчувала хвилювання юнака, хоч він силувався стримувати його. Здавалось, вона чує, як шалено калатає серце в його грудях.

— Пробач, що змушую тебе страждати. — Вона схилила голову на його плече. — Так складно все в моєму житті…

— Розкажи. — Сашко сів на стілець і пригорнув її до себе, всадовивши на коліна.

— Розкажу. Я мушу бути з тобою відвертою, — погодилась жінка. — Це одна з небагатьох речей, що я не розповіла тобі про себе.

Вона відпила з чашки каву й заслухалася в мелодію, що лунала з магнітоли у кімнаті. Господи, чому саме ці сумні несамовиті мотиви звучать зараз? Вони ж так глибоко торкають струни її душі, що витримати ці тортури просто неможливо…

Зараз. Ще трохи, і вона все скаже. Вона мусить.

Любка підвелася з його колін й обіперлась на балконний поручень. Нечутно сьорбнувши каву, зітхнула.

— Я кохаю одну людину. По-справжньому кохаю, — тихо мовила вона й відставила чашку. — Але… ми не знайомі в реальному житті. І шанс на те, що ми будемо разом, настільки мізерний, що навряд він випаде в моєму житті. Розумієш?

Вона не озирнулася, проте ніби бачила перед собою його спантеличене обличчя, відчувала його розпач і страждання.

Здавалось, минула ціла вічність, перш ніж Сашко озвався:

— Розумію.

І знов запала болісна мовчанка.

— Скажи щось, — не витримала Любка. — Скажи, що я підла й бездушна людина, якій немає виправдання. Тільки не мовчи!

Лише тепер вона повернулась і глянула на юнака. Він мовчки дивився на неї якимось розгубленим поглядом, затим схилив голову. Вдруге за той час, що вони були разом, вона бачила його смутним. Це було так дивно, адже, здавалось, ніщо не може зіпсувати його безтурботний гарний настрій.

— Не знаю, чому я схотіла з тобою зустрітися. Але ні, чекай. Знаю. Ти подобаєшся мені дуже-дуже. Ти — перший, через кого я втратила голову й піддалася імпульсам. А ще моя душевна самотність, якій я іноді бездумно дозволяю володіти своєю свідомістю, зробила мене беззахисною на якусь мить.

— Ходи до мене, — перебив її Сашко. Він поставив чашку, підвівся і міцно обійняв Любку. — Не виправдовуйся, чуєш? Ти все правильно зробила. Я дуже щасливий, що ми з тобою зустрілися, і хочу, щоб ти теж була щаслива! Щаслива разом зі мною. Я буду поряд і не дозволю самотності володіти твоєю душею. Не дозволю!

Він замовк. Вони подивились одне одному у вічі, і Любка раптом відчула, що він ще щось хотів їй сказати, але не сказав. В його очах вона побачила все те недосказане й потаємне, що словами передати важко. У них вона відчула тепло і турботу, любов і ніжність, бажання захистити та підтримати. Там були щирість і відданість, безмежне захоплення. Сашко всміхнувся, також розпізнавши в її погляді полегшення від несподіваного зізнання і слабку, проте надію на те, що все буде добре.

Затим, обійнявшись, стояли мовчки, немов боячись порушити той несподіваний незримий зв’язок, що виник між ними.

— Кава схолола, — першою заговорила Любка. — Піду зварю свіжої.

Вона взяла чашки зі схололою кавою й пішла до кімнати. Хлопець, помітно жвавіший, подався за нею.

— О-о-о, як же я люблю цю пісню! — протяжливо мовила жінка й зробила гучнішим звук.

Він дивився на неї зачарованим поглядом і тихо сказав:

— Ти можеш розповісти мені про що завгодно, якщо захочеш. Ти ж знаєш про це?

— Так, знаю, — мовила Любка. І хоча вона чудово розуміла, що це не кінець її душевним метанням й обоє вони ще зазнають страждань, проте зараз їй стало спокійніше. А що буде потім… Вона сумно всміхнулась, пригадавши Скарлетт О’Гару, котра болючі тужливі думки зазвичай відкладала «на потім». Чому б не скористатись цим, хай і не вельми правильним, способом і не відкласти всі неспокійні думки на певний час, просто абстрагувавшись від них? Нікуди ж не дінуться.

Сутеніло. Любка йшла порожньою вулицею старого міста, відчуваючи, як упевнено-підступною змією заповзає в душу тривога.

Вражала тиша. Німа, моторошна, дивна. Чому ж так тихо? Жінка намагалася піймати слухом бодай якийсь звук, та даремно…

То мала бути весна, вона це точно знала, адже все довкола квітнуло. Проте водночас її не полишало гостре відчуття осені… Ураз під ногами зашурхало сухе листя, вона навіть учула його запах. Усе, щойно квітуче, умить стало сухим і мертвим.